Енн Тайлер - Блакитне мереживо долі

її «сироти», як їх називала її родина, ― уже нікого немає: Отрі померла від наркотиків, містер Дейл — від серцевого нападу, а різні іноземні студенти або повернулися додому, або ж призвичаїлися до життя тут і почали самі готувати вечерю до Дня подяки.

Раніше Еббі завжди була у центрі всіх подій. Вона знала таємниці кожного. Лінні зізналася, що вони з Джуніором були у своїх сім’ях білими воронами. Денні абсолютно спокійно сказав їй, що Сьюзан не його дочка, коли Еббі здивувалася карим очам дівчинки. Усі довірені їй таємниці вона зберігала навіть від Реда. Еббі була людиною слова. Люди були б здивовані, коли б дізналися, скільки інформації вона тримає у своїй голові!

— Ти завдячуєш своєю роботою мені, — мала б сказати вона своїй дочці Дженні. — Твій батько був страшенно проти того, щоб жінка працювала на будівництві, але я його переконала.

Якою ж була спокуса розкрити цей секрет! Але вона мовчала.

А тепер вона була настільки непотрібною, що власні діти вирішили віддати їх з Редом до будинку для літніх людей. Слава Богу, що до цього не дійшло! Краще вже жити з Норою, ніж у тому притулку. Краще навіть терпіти місіс Ґерт. Вони так швидко її позбулися, а у неї, мабуть, теж була власна сумна історія. Не те щоб Еббі була колекціонером сумних історій, та все-таки.

— Амандо, — запитала якось Еббі у дочки, — а місіс Ґерт отримала якусь компенсацію при звільненні?

— Яку ще компенсацію, мамо, вона ж була у тебе всього дев’ять днів.

— Усе одно, — відповіла Еббі, — вона ж хотіла як краще. І ви всі хотіли як краще, коли наймали її. Ви ж не думаєте, що я невдячна?

— Ну, оскільки ви з татом рішуче відмовилися від притулку для літніх людей із незрозумілих причин…

— Але подивися на цю ситуацію нашими очима. Упевнена, у таких закладах є свої соціальні працівники, які займаються такими пацієнтами. Ми з татом стали б об’єктами соціальної роботи, можеш собі таке уявити?

Але Аманда відреагувала на ці слова зовсім не так, як очікувалося.

— Мамо? Пацієнти? Об’єкти? Хай Бог милує! От як ти ставилася до своєї роботи всі ці роки?

Інколи Аманда висловлювалася надто різко.

Серед двох дівчат м’якшою була Дженні. (Еббі знала, що слід припинити називати їх дівчатами, але це було б дивно — називати своїх дітей «жінками» або «чоловіками».)

Дженні була слухняною і скромною, їй бракувало в’їдливості Аманди. Але Еббі вона не довіряла. Це було страшним ударом для Еббі, коли вона попросила Денні приїхати і допомогти після народження Александера. Вона мала попросити Еббі, мати ж була поруч!

А Денні? Чому він не сказав, що закінчив університет? Він, мабуть, кілька років ходив на заняття, працюючи на своїх численних роботах, і так жодного разу про це і не обмовився. Чому? Бо хотів, щоб вона продовжувала за нього переживати, не хотів знімати її з «гачка» уваги. Тож коли він заявив як ні в чому не бувало, що закінчив університет, це було наче плювок в душу. Вона розуміла, що повинна пишатися сином, але відчувала гірку образу.

Є таке у батьків проблемної дитини, про що вони ніколи не кажуть уголос: неймовірне полегшення, коли дитина виростає нормальною. Але що робити з гнівом, який ти відчував усі ці роки?

Насправді справи у Денні йшли не так і чудово навіть зараз. Еббі не могла зітхнути з полегшенням. Хіба він не повинен шукати роботу? Може, заміняв би викладачів. Чи і сам викладав би. Він же не думає, що допомагати по дому може бути його основним заняттям у житті? Або вважати зарплатою ті гроші, що вона дає йому для покупок (кілька двадцяток) і не забирає решти?

Учора вона запитала:

— Що там із твоїми речами? Ти ж, мабуть, привіз не всі. Ти склав їх у гараж?

— Не хвилюйся, — відповів Денні, — вони залишилися у моїй старій квартирі.

— То ти досі вимушений платити за оренду квартири?

— Ні, це лише одна кімната над гаражем. Жінка, яка здавала мені квартиру, не проти, що я тримаю там свої речі.

Це було дуже дивно. Чому це раптом люди не проти того, щоб чиїсь речі стояли у кімнаті безкоштовно? Стільки всього дивного у його житті.

А можливо, насправді у нього все просто, й Еббі лише драматизує, пригадуючи попередній досвід з Денні — його постійні відмовки, брехня, підозрілі алібі.

Минулого тижня вона постукала у двері його кімнати, щоб попросити купити для неї декілька вітальних листівок. Вона подумала, що він дозволив їй увійти, але помилилася: він розмовляв по мобільному телефону.

— Ти знаєш, що так, — казав він. — Як мені змусити тебе повірити? — У цей момент він повернув голову і побачив Еббі, вираз обличчя відразу змінився.

— Що ти хочеш? — запитав він Еббі.

— Я почекаю, поки ти завершиш розмову, — відповіла Еббі.

— Мені треба йти, — миттю сказав Денні у слухавку і швидко відключився.

Якщо Денні говорив з дівчиною — жінкою — Еббі була б щиро за нього рада. У всіх має бути хтось у житті. Але все одно було дуже образливо, що Денні ніколи не розповідав про цю людину. Чому він усе тримає в таємниці? Йому, мабуть, приносить велике задоволення бути відмінним від інших. Плисти проти течії. Це наче його хобі.

Іноді Еббі думала, що через усі свої переживання за Денні вона пропустила життя інших своїх дітей. Звісно, вона не нехтувала ними, але помічала, що більше уваги завжди приділяла Денні. І це тоді як сам Денні завжди вважав себе недооціненим!

Недавно, переглядаючи пошту, Еббі у якийсь момент зрозуміла, що Денні до неї говорить.

— Гм, — сказала вона, відкриваючи конверт, — управління капіталами приватних суб’єктів. Правда ж, звучить жахливо?

— Ти мене не слухаєш, чорт забирай! — сказав Денні.

— Я слухаю.

— Знаєш, коли я був малим, мені хотілося тебе викрасти, щоб ти приділяла увагу лише мені.

— О, Денні, я приділяла тобі дуже багато уваги! Твій батько каже, що навіть більше, ніж треба.

Денні схилив набік голову.

Вона не лише приділяла йому забагато уваги, а і потай любила більше, ніж інших дітей. Він був сповненим життя, таким енергійним. Цим він нагадував її колишнього хлопця, бунтаря Дейна Квіна, який через це загинув багато років тому в автокатастрофі. Їй завжди подобалося нестандартне мислення Денні. Минулого місяця, скручуючи брудний килим у дитячій кімнаті, Денні раптом зупинився і сказав:

— Ти колись думала про те, якими зарозумілими були ці східні ткачі килимів? Вони вважали, що повинні навмисне зробити якусь помилку, щоб не змагатися із самим Богом. Наче якби вони спеціально не змушували себе помилитися, то робили б усе ідеально!

Еббі голосно засміялася у відповідь.

Можливо, коли Денні виросте, завжди думала Еббі, він пояснить, чому у дитинстві був таким злим. Але коли він виріс і Еббі нарешті запитала у нього про причину гніву, Денні відповів, що і сам