Нестор Коваль - Гроші. Ч 1. Сизий світанок

– Хазяїн взагалі оборзів! Все захопив!

Про європейський вибір, який не відбувся, якщо і згадували, то не часто, події стратегічного вибору померкли у світлі жорстокості влади.

Люди прибували й прибували, на майдані Незалежності у натовпі стало неможливо навіть ворушитися. Лідери опозиції вже щось говорили зі сцени, але що чули їх далеко не всі і далеко не все, можливо, йшло тільки на користь – люди обговорювали своє, і пустопорожні балачки опозиціонерів їх хоча б не дратували.

Головною, вражаючою подією того дня стала неймовірна кількість людей, що прийшли на мітинг протесту. Атмосфера панувала надзвичайно дружня, кожен лозунг, що вигукувався у натовпі, миттєво мав відгук, і тому цілий день і цілий вечір по Майдану, «Глобусу», іншим торгівельним центрам і кафе, у метро звучали такі ще вчора незрозумілі і далекі слова: «Слава Україні! – Героям слава!», «Слава нації! – Смерть ворогам!» і інші. Єдність п’янила, захоплювала, споріднювала, стирала кордони між статками, посадами, статтю, мріями, національностями, перетворювала всіх на однорідну юрбу, здатну на все, і водночас кожного окремо робила громадянином, наповнювало невідомим до цього дня сенсом гордості за країну і свій народ. Так ми, виявляється, є! Так ми, виявляється, народ! – ось що хотілося кричати Саші, коли вона протискувалася крізь натовп братів і сестер, так: братів і сестер!

– До нас приєдналися шахтарі з Донбасу! – почула вона голос ведучого зі сцени і таким чином зрозуміла, що колона з її товаришами десь уже там, ближче до Майдану – їх прийняли за шахтарів.

Сама вона застрягла напроти Київради. Стояла, роздивлялася цю величну могутню споруду і дивувалася, що біля неї немає міліції, немає «Беркута» чи іншої охорони. Особисто вона не мала планів сьогодні йти з Майдану. Саша не була обізнана про плани опозиції, інших людей, але для себе вирішила, що треба сьогодні, саме сьогодні, коли тут стільки людей і жодна армія в світі не зможе їх перемогти, зробити щось таке, що затримає її тут надовго. Бо каски вони купували не для того, щоб копати потім у них картоплю – це був майбутній захист від «беркутівських» гумових палиць, від гумових куль. Підсвідомо і свідомо Саша знала, якщо сьогодні нічого не відбудеться, то країну вона втратить назавжди. Люди такого не пробачать. Отже, сповнена рішучості, вона ходила біля Київради, і раптом її осяяла думка: а чому б не спробувати захопити Київраду – об’єкт вельми резонансний? З іншого боку, про яке захоплення формально може йти мова, якщо це міська рада і вона належить громаді Києва? І якщо громада Києва туди зайде і пред’явить свої права на приміщення, то це буде дуже символічно насправді. Окрилена такими перспективами, Саша почала думати, як можна здійснити задум, але не знала ні як це зробити, ні хто може допомогти. Але вона вірила у свою удачу і людей навколо. Тепер – так, вірила!

Навченим оком вихопила з натовпу групу міцних хлопців, схопила за рукави:

– Стійте, стійте! Хлопці, а давайте Київську міську раду захопимо! – запитала просто, напряму, бо не мала часу на пояснення і знайомство.

Хлопці повели себе вкрай дивно. По очах видно, що начебто вони й не проти – так, принаймні, Саші здавалося, але, очевидно, їм не вистачало впевненості. Хлопці зупинилися, ховаючи бейсбольні біти за спини, трохи потупцювали на місці, нарешті хтось із них, судячи з усього, їхній лідер, озвався:

– Так… А де вона?

– Так ось у чому річ! – Ось чому хлопці зніяковіли – вони не тутешні і не знають, де знаходиться Київрада! Хоча стоять напроти неї, у ста метрах. – Отже, немає проблем?!

– Немає проблем!

– Так от же вона! – Саша тицьнула на будівлю, і хлопців наче вітром здуло, так швидко вони кинулися туди.

На п’ятачку біля Київради справді було порожньо – ні парканів, ні охорони. Хлопці завмерли перед монументальною будівлею, збоку вони виглядали перед нею, наче мурахи, такі малі. Вони дивилися на кремезні стіни, могутні двері, трохи знітившись. Легко сказати: давайте захопимо Київраду, а спробуй – наважся зробити перший крок, спробуй взяти, коли ти ніколи не чинив насильства, а тут все наглухо закрито!

Сашу вело якесь наїття, не інакше. Вона зходу застрибнула на підвіконня і почала гупати молотком у скло – недарма, значить, на молоток гроші витрачала! Гу-гу-гуп! На диво, молоток скло не розбив, не розбили спочатку його і бити, якими почали лупцювати вікно хлопці – скло виявилося броньованим і розлітатися почало тільки через кілька хвилин, невеличкими шматками. Напередодні Саша купила у секонд-хенді собі рукавиці з тонкої міцної замші, довгі, по самий лікоть. Із якихось своїх, суто жіночих причин, вона вдягла їх на мітинг, тобто взяла в комплект до касок, молотка і масок проти газу. Але, що дивно, рукавиці якраз їй і згодилися – завдяки їм вона не порізалася, коли видряпувала дрібні шматки скла з рами.

Звільнивши раму від розбитого скла, Саша полізла всередину, з вулиці її підштовхнули хлопці. На що вона сподівалася? На що розраховувала, коли стрибала туди? Що сама з молотком у руках розгонить всіх, хто причаївся всередині?

За неймовірним збігом обставин вікно, що розбила Саша і її «бойовики», виявилось вікном охорони Київради. Зсередини воно було закрите фанерою, де розташовувся екран, на який відеокамери виводили картинку з вулиці. Судячи з усього, охоронці не дуже второпали, що сталося з їхнім вікном, всі вони сиділи, прикипівши очима до екрана – не кожен день побачиш стільки людей, що вийшли на вулицю з протестом проти влади. Тому, коли Саша в буквальному смислі впала на їхні голови з вікна, охоронці тільки й зробили, що перелякано повскакували на ноги. Саша лише кинула оком на них і багатолюдний екран і все зрозуміла без зайвих слів:

– Хлопці, тікайте звідси! Бо народ вас розірве!

Хлопці серйозно напружилися.

– Тікайте! Зараз сюди всі прийдуть! – І Саша тицьнула пальцем в екран.

Третій раз просити не мало сенсу – охоронці повтікали, наче таргани, і Саша залишилася сама в кімнаті.

Потім вийшла у коридор і почала смикати двері в кабінети – переважно зачинені. Зате в порожньому холі масивні вхідні двері виявилися закриті лише на шпінгалет. Саша посунула шпінгалет і відкрила двері, вийшла на вулицю. Народ тік рікою повз Київраду, ніхто не звернув уваги на відкриті двері.

– Гей, – закричала Саша. – Заходьте сюди, люди!

Люди, що побачили відкриті двері Київради, і жінку, що запрошувала туди зайти просто так, відреагували по-своєму:

– Провокатор!!! – закричав натовп. – Провокатор!

І насправді, важко було повірити в те,