Кала Тор - Потраплянка з Харкова , Кала Тор

Розділ 21.

В столовій я застала Генрі, вже присутнього зі своєю звичною урочистою позою. Стояв, наче той самий привид, котрий тримається на межі між відсутністю і реальністю, спостерігаючи за мною без жодного звуку.

— Сідайте, мілорде Кроул, — сказала я спокійно, але злегка іронічно, не піднімаючи погляд. — Поснідаєте зі мною?

— Із задоволенням, Міліндо. Тільки чому я знову мілорд? Не будь такою жорсткою.

Саркастична посмішка тліла на моїх вустах, коли я продовжувала їсти, відчуваючи, як його слова розбиваються об мій кам'яний спокій.

— Ну що, пішли в кабінет, — промовила я до Генрі, — Буду тебе катувати. Думаю, ти готовий до цього.

Я випрямила спину і подивилася на нього з виглядом, який все сказав без слів.

— Міліндо, послухай, — він почав знову, його голос став глибшим, і в ньому відчувалась тривога. — Фредерік справді просив мене приглянути за тобою, але все інше — це його хворі домисли. І я навіть не допускав думки виконувати його прохання, тим паче, коли ми почали більше спілкуватися. І думаю, ти вже давно здогадалася, що я кохаю тебе.

Він зробив паузу, наче дозволяючи кожному слову проникнути в повітря, яке стало важким від емоцій. Я, в свою чергу, підняла погляд і, наче зовсім не зважаючи на його визнання, промовила спокійно:

— Так, я здогадувалася, що в тебе до мене більше, ніж симпатія. Але вибач, поки що в мене немає цього почуття до тебе. І, щоб заспокоїти тебе, повідомляю, його я не відчуваю ні до кого в цьому світі.

Мій голос був прохолодним і стриманим, а його реакція, схоже, стала м'якшою, хоча біль у його очах був очевидний.

— Міліндо, я зроблю все, щоб ти мене покохала, а якщо вже так не станеться, я згідний і на симпатію з твого боку.

Я не відповіла. Це було не те, що варто було б обговорювати. Я знала, що моє серце вже зайняте кимось іншим, і це мало значення лише для мене.

— Скажи, я можу надіятися, що знову буду для тебе Генрі, моя господиня? — його голос знову став грайливим, та все одно в ньому була якась сила, яку я не могла ігнорувати.

Я стукнула його рукою по плечу, щоб він не починав мені тут блазнювати, і відгукнулася на його запитання.

— Мені потрібно в місто. Відвезеш мене? А потім і привезеш. Я буду до вечора, так що тобі не потрібно буде лишати робоче місце.

Перед Фондом постало нове питання, яке вимагало термінового вирішення. З кожним днем до нас прибувало дедалі більше людей—хтось прагнув навчатися, хтось знаходив тут своє покликання, а хтось просто хотів почати нове життя. Але всі вони потребували одного—житла.

Здавалося б, рішення лежало на поверхні: будувати, розширювати, розростатися. Але місцеві землевласники, ревно оберігаючи свої угіддя, не поспішали розлучатися з дорогоцінними полями заради новобудов. Переконувати їх у зворотному було справою нелегкою, тому я вирішила діяти інакше—підштовхнути їх до потрібної думки, дозволивши їм самим дійти «геніального» висновку.

На засіданні я навмисне зайняла місце поруч із містером Фостером — власником найвищого маєтку в окрузі та відомим любителем заглядати в чужі записники під час зборів. Поки йшли бурхливі дискусії, я нібито випадково почала водити пером по паперу, створюючи просту, але виразну схему багатоповерхового будинку. Я малювала неквапливо, дозволяючи своєму сусідові помітити зображення та зацікавитися ним.

І ось — о, диво! Мій план спрацював! Містер Фостер, розглядаючи мій малюнок, раптом загорівся ідеєю. Випрямившись, він урочисто оголосив:

— А що, коли будувати… будинок НА будинку?

Його заява викликала здивоване мовчання, а потім хвилю зацікавлених перешіптувань. Він узявся докладніше перемальовувати мою схему, надаючи їй вигляду вже не просто ескізу, а реальної архітектурної концепції.

Ідея припала до душі присутнім. Хтось захоплено кивав, хтось уже почав обговорювати матеріали, а хтось, хоча й вагався, явно розглядав перспективу.

У результаті було вирішено взяти тиждень на детальне обговорення та оцінку можливостей. Я ж лише посміхнулася про себе—перша сходинка була пройдена, а попереду нас чекала нова епоха будівництва.

Дні мої перетворилися на вихор справ, у якому я зникала з головою. Безкінечні зустрічі, жваві обговорення нових моделей білизни, складання планів для відкриття навчального закладу для менторів дитячих садків — усе це не залишало ані хвилини для відпочинку.

Пропозиція будувати заклад у сусідньому місті викликала чимало суперечок. Викладачі, які могли б передати свої знання, жили тут, у нашому місті. Відмовитися від роботи в дитячому садку чи залишити мене на самоті з усіма процесами ніхто не хотів. Ані я, ані вони не могли собі дозволити такого вибору. Тому, поки дебати точилися, ми не гаяли часу — збирали матеріали для лекцій, створювали перші навчальні програми, готували все необхідне, щоб, коли рішення буде прийнято, ми могли діяти без зволікань.

Дім став лише місцем для короткого сну. Я приїжджала, коли вже тьмяне світло ліхтарів кидало довгі тіні на бруківку, а їхала ще до того, як місто встигало прокинутися. У цьому шаленому ритмі дні зливалися у низку подій, що закручували мене у вир нескінченної роботи.

Втома накотила хвилею, затоплюючи кожну клітину мого тіла. Думки, мов заїжджена платівка, крутилися довкола одного й того ж — було ясно, що настав час перезавантажитися.

Взяти вихідний. Втекти. Від себе. Від них. Від усього.

Осідлавши вірного Сніжка, я схопила трохи їжі і, не озираючись, пустила його галопом в напрямку своєї схованки — тихої, забутої всіма галявини. Лише тут я могла дихати на повні груди. Лише тут не потрібно було вдягати маску сильної жінки.

Сніжок, як завжди, терпляче дозволив себе витерти, пригостити ласощами, а потім, мов зрозумівши мій стан, тихо відійшов пастися, залишаючи мене наодинці з собою.

Я сіла на траву, дістала портрет і, не стримуючи більше сліз, почала говорити. Шепотіла слова, що важким каменем осідали на серці, стискаючи його холодними пальцями. Вони палили зсередини, немов розжарене вугілля, лишаючи після себе тільки попіл невимовного болю. Та полегшення не приходило—навпаки, з кожним звуком, що зривався з моїх губ, зростала порожнеча, яка розтікалася грудьми, неначе чорнильна пляма на тонкому пергаменті душі. Біль розростався, розривав груди, і тоді я – закричала. Відчайдушно. Гірко. До хрипоти.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍