Страгозорый - Небезпека у лісі! {червоні сни}, Страгозорый

Глава двадцята. Лісний Народ.

      Повільно відкриваю очі, роздивляюсь усе довкола, поступово приходячи до тями після довгого сну. За останній час я вперше собі дозволити спати, таким чином добре відпочивши.

     Мірарда зовсім недавно повернулась з полювання, я відчував запах свіжого м'яса. Повільно встаю, йду на кухню й затримуюсь у місці, де у людей зазвичай є двері. Дивлюсь на мати, яка зараз снідала, при цьому залишивши й мені порцію.

     Нарешті відкусивши останній шматок м'яса і подивившись на мене, Мірарда трохи посміхнулась.

— Доброго ранку. - Привіталась вона, і я підійшов трохи ближче.

— Так... Доброго.

      Трохи не звик до того, що тепер я можу інколи спати поряд з кимось, не рахуючи Лігорії. До речі про доньку.

— Ти не знає випадково, де Лігорія? - Запитую, теж почав повільно істи. Як же довго я не їв нормальної їжі...

— Вона зараз на полюванні. Сказала, що буде намагатися далеко від дому не відходити, щоб ти не хвилювався. До речі, ти не знаєш випадково, де зараз Ластівка?

      Ластівкою звали мою подругу, яка колись відправилась зі мною в той дивний портал, бо по словам матері вона зникла у той день разом зі мною. І я майже одразу здогадався, ким вона була тут, у світі гібридів. Розразою.

— Так, в принципі знаю.

— Як гадаєш, чи можна буде і її вмовити йти з нами? Все ж, раніше вона теж людиною була.

— Я не певен, що це хороша ідея. - Зітхаю, і згадую моменти, коли ми майже тільки-тільки потрапили сюди. Все ж, цей камінь допоміг мені багато чого згадати. - Вона почала забувати про те, що існує світ людей самою першою. Тому не факт, що щось взагалі вийде. Я спробую поговорити з нею через якийсь час, але не певен, що це допоможе.

     Дівчина кивнула. Ну, принаймні один з двох повернеться назад, хоч і на якийсь час...

— То, ти готовий? - Запитала мене мати, коли я нарешті поїв, залишивши ще частину їжі для Лігорії на випадок, якщо їй не вдасться знайти щось.

— В принципі, гадаю, що готовий.

     Я не був дуже у всьому цьому певен. Не був певен, що навіть через декілька днів після того, як дізнався про те, що у мене є ще одна, справжня сім'я, я готовий повернутися туди, де народився і ріс до шістнадцяти років по людським міркам.

     Але мати виглядала впевнено, хоч я був певен, що й вона десь там, зовсім усередині відчуває теж легку нервозність та страх. Але скоріше це через спеціальний ритуал. Дівчина боялась, що щось може піти не так, і ми потрапимо не туди, куди треба було.

   Як тільки ми опинились у світі людей, спочатку я не побачив майже ніякої різниці. Але коли подивився на свої лапи, зрозумів, що зміни в першу чергу прийшли на мене. Так, звісно, моя шкіра була ще чорною, наче ніч та твердою і товстою, як камінь, але луски на руках, як і на всьому тілі не було.

     Коли я встав, щоб подивитись на себе у відображенні води річки поблизу, пройшов два чи три кроки, і впав. Мені було незвично ходити на двох лапах. Ну ось, вже перші труднощі...

     Спробував встати, але це вийшло лиш через декілька секунд, коли мені допомагала мати, і я сам допоміг собі рукою, опираючись о найближче дерево. Нарешті ставши більш-менш рівно і спокійно, я подивився на мати. У реальності вона здавалась більш привабливою, ніж у моїх снах. Не здивувався якщо чесно, чому батько обрав саме її.

     Обережно підійшов до річки. Нахилившись, якийсь час розглядав себе. Спочатку навіть не впізнав. Якби не спогади, я точно сказав би матері, що щось пішло не так і я точно не повинен був бути таким. 

— Ну що, підемо потихеньку до табору? - Запитала Мірарда, все ще притримуючи мене й не даючи впасти, коли я робив непевні кроки.

— Так, пішли. - Погодився я, звикаючи до нового старого тіла.

     Ми йшли доволі довго. До табору дійшли лиш тоді, коли настав повноцінний день. Ну не звик я ходити на двох ногах замість чотирьох або навіть шести!

— Ми повернулись! - Гукнула Мірарда, коли ми підійшли трохи ближче до кубла провідника - того місця, де колись я спав поряд з батьками, зустрічався часто по вечорах та інколи снідав та обідав.

     Я повинен був жити тут, поряд з іншими... Повинен був, але щось пішло не так, і тепер нічого вже ніколи не буде раніше...

     Я озирнувся по сторонах, роздивляючись людей, які інколи заходили до своїх кубел або виходили з них та з цікавістю спостерігали за нами. Багато хто з них - якщо взагалі не всі, - був дуже худим, хоча наче зараз на вулиці не зима а повноцінне літо. Це було дивно, бо зазвичай навіть у нас влітку буває багато їжі. Вони ж повинні були мати більше їжі, коли заволоділи усім лісом повністю.

     Хотів було запитати про це у матері, але мені не дав цього зробити чоловік - мій батько. Він підійшов і перед тим, як я встиг щось сказати, він кріпко обійняв мене.

— Нарешті ти повернувся... - Тихо мовив чоловік.

— Так, повернувся... - Тихо відповідаю, обережно обіймаючи чоловіка у відповідь. - Слухайте, можна дещо запитати? - Запитую, коли ми зайшли до кубла провідника. - Чому тут всі такі худі? Вам не вистачає здобичі?

— Зараз дуже сухе літо. - Мовив батько. - Ніхто не хоче вилазити підчас подібної спеки зі своїх кубел. Тільки щоб трохи їжі назбирати й води попити. Але зараз це не важливо. Головне, що ти нарешті повернувся сюди.

— Нажаль, я можливо тут не надовго. - Кажу, чим розчаровую батька. Але правду сказати треба було. - Я не певен, що зможу коли-небудь знову нормально призвичаїтися до життя серед людей. Я більше звик жити, ходячи на чотирьох або шести лапах.

     Якийсь час чоловік мовчав, стоячи до мене спиною, а я про всяк випадок сів, бо стояв не дуже впевнено. Потім повільно повернувся до мене.

— Як шкода. - Сказав той тихо, але по його голосу я не міг зрозуміти, що він зараз відчуває. Явно сум.

— Обіцяю якщо що, повертатись, як зможу. - Спробував заспокоїти вже обох батьків я.

    Зараз це було єдине рішення, яке я міг собі дозволити. Я не хотів покидати світ гібридів, бо я сильно звик до нього. Але й залишати тільки знайдену рідну сім'ю я теж не хотів. Тому на данний час я міг дати своїм батькам тільки таку відповідь.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍