Щепан Твардох - Морфій

— Ви не зареєстровані, правда? У німців, як офіцер?

Я підтвердив.

— А отже, потрібні вам нові папери. Ви не можете далі бути Константи Віллеманном. Ви є в їхніх паперах, пане Віллеманн. Тому будете сином одного старого фрайкора з Freikorps Oberland, там якраз служили Гіммлер, Дітріх…

— Я не знаю, хто такий Дітріх, — урвав я його.

— Зепп Дітріх. Значна фігура. Але зараз неважливо. Ви племінник видатного офіцера танкових військ. В Абвері ви в тисячі й тисячі папірців записані. І щойно вони отямляться після війни (а отямляться вони швидше, ніж ви думаєте, ще трошки лишилося), вас почнуть шукати. — Він говорив тихо, вів мене, тримаючи під лікоть, до вікна, що виходило на площу, у ньому єдиному вціліли шибки, також навхрест проклеєні, в усіх інших — лише дикт і картон.

— Мого батька вже немає, — сказав я.

Вітковський роблено повів очима, ніби на знак нетерплячості, — не уявляю, що то мало означати.

— Загинув під Анаберґом, — вів далі я. — Себто під Горою Святої Анни. Загинув від польської кулі, від нашої кулі, загинув на війні з моїми співвітчизниками.

— Добре, добре, пане Константи, — урвав мене він. — Не в тім річ. Але це теж має значення. І той скандал з одруженням вашої матері — то теж знана справа, ви ж таки не анонім. Стара шляхта, Uradel. Вас тримають на оці, пане Віллеманн. Вас шукатимуть. І знайдуть. У цьому місті вам небезпечно.

Я знизав плечима.

— Хочете йти до табору? То треба було йти зразу, ваші колеги з дев’ятого уланського давно вже десь сидять. Просто так, пане, зникнути не вийде.

— Полковник казав іти, — відповів я.

— Просто так, пане, вас би й не відпустили. Вас відпустили тоді, пане Віллеманн, бо знали, що ви будете потрібні.

Ми стали біля вікна. Дніло. Площа Спасителя вже частково прибрана, але посередині ще сумовито стирчав труп спаленої клумби, зірвана бруківка, воронки від бомб, дротяні засіки, костел згорів, одна з веж завалилася, ніби велика, незграбна кінська туша, я таких багато бачив, пошматованих, обвуглених з одного боку та зогнилих з другого.

— Оце Польща, Інженере.

Він якусь хвилю мовчав, дивився на сумовитий краєвид за вікном.

— Маєте рацію. І та Польща вам потрібна, пане Віллеманн, — відповів він. — Я вручу вам серйозні папери на фальшиве прізвище. Якщо треба буде, то підробимо свідоцтво про загибель Константи Віллеманна, навіть труп неважко буде знайти, щоб уже ніхто вашу дружину і сина не турбував.

Тепер я мовчав. А він говорив далі голосом тихим і солодким, як карамель, вливав мені ті слова у вуха, ніби годував смаколиками якусь хатню тваринку:

— А передовсім я дам вам заняття. Щоб ви не розмінювалися на дрібниці, а ваш неабиякий талант прислужився чомусь більшому. Ви, пане, потрібні Польщі, а Польща потрібна вам.

Ти все життя розмінюєшся на дрібниці, Костоньку, і ти це знаєш. Оті твої офортики, яких ніхто не хоче, яких ти й сам не хочеш, засідання по кав’ярнях, романи, оте ніби вистругування душі, ти точиш її, стружка летить на підлогу, а душа твоя тоншає, Костоньку, аж доки, нарешті, ти всю її вистружиш, нічого не лишиться.

Я муркнув щось нечітке, бо не міг же так просто погодитися. А сам уже й не знав, чи варто відмовляти. Чи зумію відмовити.

Щоб знати це, ти маєш знати, хто ти є, Костоньку. А я тобі того не скажу, бо сама того не знаю, вже так давно дивлюся на тебе, мій любий, і бачу сіру пляму, хаос.

Пам’ятаєш, коли тобі було дванадцять, коли ти ще не виїхав із мамою до Варшави, за кілька днів перед тим ви пішли навідати твою далеку кузину — таку далеку, що матінка твоя сама не знала, яка там уже в них із нею кровна чи шлюбна спорідненість, і те питання було головним предметом розмови.

Ти ж мав гратися з сином тієї материної кузини, малим, худюсіньким хлопцем, котрий розмовляв тільки німецькою і боявся тебе як чуми, бо був молодший і слабший, а ти відразу постановив собі ствердити власну вищість, ще коли ви тільки познайомилися за кілька років до того, ще в роки війни, під час першого вашого візиту до них, ти його трохи побив, а потім ще й принизив: стягнув з нього штанці та спідні, після чого дав копняка по голій дупі.

Тому за цим разом він і далі тебе боявся, питав, чи хочеш почитати якусь книжку, а ти, вже пробуджений у своїй польськості, відбуркував йому, казав, що коли далі буде говорити до тебе німецькою, то дістане по писку. Хлопець, якого звали Гайнріхом, польською говорити не вмів, але розумів майже все, тому просто сідав на крісло, втуплював погляд у підлогу і так сидів, наляканий.

А ти, Костоньку, стояв біля вікна і дивився. Тітка мешкала в кам’яниці на Шульштрассе, а коли ти визирав із вікна, то на тій Шульштрассе різні карлуси з повсталих саме роззброювали німецьких ґреншутців[61]. Ти зблизька бачив ту шарпанину: двоє хлопців, ненабагато старших від тебе, на яких п’ять, якщо не три роки, двоє хлопців у тісних куртках шарпали старого, сивочолого діда в сталевому шоломі. Той дід був розлючений, ти знав, що він би з охотою повбивав їх, бо для нього вони, мабуть, репрезентували все, що він ненавидів: поляків, комуністів, пацифістів, — та його карабін вони хочуть забрати таки не на те, щоб пожбурити його на бруківку, а щоб з нього стріляти. Вони репрезентують тих, у кого піднімається рука шарпати німця в мундирі, хто не шанує мундира, а тому не шанує ні держави, ні цісаря, нічого, чим дорожить отой сивочолий дід. Через таких вони і програли війну, через таких у них уже тиждень республіканська конституція.

Той дід охоче повбивав би їх, дід їх ненавидить, але боїться стріляти. І хлопці забирають у нього карабін і не бояться гахнути його прикладом у живіт, для них ті вуса і мундир означають усе, що вони ненавидять: німців, котрі звикли сприймати їх як шльонських дикунів, здатних лише до важкої праці й більше ні до чого. Панів, яким належать оті копальні, котрі виплачують їм поденний мізер, жеруть кав’яр і запивають його шампанським. Хоча навряд чи сивочолий дід їсть кав’яр.

З нього зривають спорядження: пояс, патронташ, зривають шолом. Дід стоїть навколішки на бруківці, на бруківці з ним навколішки стоять усі німці Вільгельма. Тоді лунає перший постріл, пам’ятаєш, Костусю? То перший постріл,