Щепан Твардох - Морфій

Інженер недовірливо крутить головою, ну так, що за дурень мені трапився, що за тупак, не воював, ніби війна — то просто тиснути на спусковий гачок. І знагла до мене доходить: Інженер знає про мене навіть те, що я керував чотою.

І знову починає говорити. Каже. Я не слухаю, думаю. Я воював.

Не питаю, але знаю: війна — то власне натискання спускового гачка. Багнет у пузо. Видовбати око. Ото війна. А я просто доносив, передавав накази зверху, накази сміґлі і ридзові, які передавалися в бригаді, в нашому полку, в нашому ескадроні, аж у мою чоту, я ховався від куль, стискаючи в долоні парабелум, із замотаною шиєю, я вимахував зброєю, шабля була під кульбакою, аякже, але чи я воював? Не воював. Не знаю.

А він казав далі: з Варшави після капітуляції дістався до Клееберґа і там керував диверсійною групою, озброєною бронебійними карабінами, такі були і в нашому полку, такі дуже довгі карабіни, а Клееберґ охрестив їх мушкетами.

А зараз організовує у Варшаві. І хто його може порекомендувати: той і цей, сипле прізвищами як із рукава, деяких я знаю, деяких ні. Полковник Ґодлевський. Зараз його прізвище Суходольський. Псевдонім Булава. Якісь там списки складає, напрями розвідки, контакти, плани, більшовики, Берлін, а найважливіше — Будапешт.

— Будапешт, любий пане, найважливіший з усього. Там є маршал, на котрого всі надії покладаємо, все, зрештою, тягнеться до нас, тільки нехай усе якось унормується. Але зараз усе рухається в хорошому напрямку, маємо дві автівки, зелений шевроле мастер, кабріолет і опель капітен дуже гарний, зелений.

Ох, як же я хотів мати такий опель, уже навіть про те говорили з мамою, про те, що олімпія тісна, що капітен більший, сучасніший, кузов ергономічний, обтічний, ніби люксторпеда, сучасний, як німецький автобан. Але потім капітен перестав мені подобатися, краще вже б’юїк із кузовом у Лільпопа, про ті б’юїки ми багато думали. Але потім прийшла війна, і немає навіть моєї маленької жовтої олімпії, а в цього тут відразу дві автівки, хоча тиждень тому він іще стріляв під Коцьком.

Постійно щось казав: німці, совєти, англійці, як лавірувати, але я не слухав, я думав про автівки.

— А так, прошу пана, будемо виглядати, вже коли війну виграємо! — проголошує, показуючи на себе. — Бриджі, високі чоботи, шкіряна куртка і горжет за зразком, я вже його замовив. Такий буде в нас мундир. У вивідачів.

Не знаю вже: чи він божевільний?

А він, ніби відчувши мої сумніви, оповідав далі: про те, як розіслав групи, що збирають зброю: над Бзурою та під Коцьком іще по лісах лежить безліч карабінів, то вони їх збирають, консервують, закопують, будуть із них стріляти по німцях, як прийде час, на порожньому летовищі знайшли цілий літак, розібрали його і заховали до стодоли, аякже, аякже! Чудово налагоджені контакти з поліцією польською та німецькою, все супер, особливо зараз дбають про контакти з німцями, бо без того ані руш.

— Ану дивися, пане!

Він сягнув до кишені, подав мені згорток якогось матеріалу. На матеріалі підпис: Сікорський. Я повернув.

І мені при цьому вдалося навіть знизати плечима, створюючи ілюзію враження, яке він на мене справив тим підписом. Нараз, знизавши плечима, відчув у собі сили, аби встати. І встав.

— Буду прощатися, вже вибачайте, — сказав, кланяючись, ніби я оце до нього приходив чаю попити. — Дуже приємно було з вами познайомитися.

— Пане Константи. Я хочу, щоб ви, пане, працювали зі мною. Для Польщі.

— Польщі вже немає, пане Вітковський. Я хочу просто піти додому, — відповів я.

Ти добре відповів, Костоньку мій. Міцно. Сильно, як чоловік.

— Але ви мені потрібні! Польщі ви теж потрібні!

Ну і прошу, мова змінилася, знову на «ви». Отак треба грати.

— Ви німецькою говорите як високорідний німець. Маєте німецьке коріння. На тому можна багато виграти! Чи вам відомо, що ваш стрий, граф Штрахвіц, командує батальйоном у першій німецькій панцирній дивізії?

Не знаю. Ми ж не підтримуємо контактів. Він знає про тебе збіса багато, Константи! Більше, ніж ти сам про себе знаєш! Пильнуй!

— Щось таке чув, — знизав плечима.

— Любий пане, він зараз у Польщі. Ви могли навіть у нього стріляти, бо вони воювали під Бзурою…

І він замовкає, а його слова зависають у повітрі, наче мають щось означати. Нести в собі якийсь зміст, що під його вагою я маю погодитися.

Але не погоджуся. Немає знаків, є тільки випадковості; ніщо не означає нічого поза собою самим, референт дорівнює знакові.

— Ну добре, і що з того, пане Вітковський?

— Прошу, не вживайте в розмові мого прізвища.

Замовкає. Опустив мене, як школяра.

— І як ви, пане, хочете, щоб я на вас казав? — прохолодно запитую.

— Та просто: Інженере. Я ж уже говорив. Панькатися зі мною не треба, ви ж чули, що кажуть на вулицях? Що панство на заліщицькому шосе закінчилось!

І почав сміятися, заразливо, гучно, потужно. Я теж почав сміятися. Але таки розумів: він змінив тему. Спеціально змінив. Тому моє запитання провалилося в порожнечу, не пролунало. Але я не піддамся. Не цікавить мене конспірація, абомінація, німецьких ліній пенетрація. Я заніс пакунок, у якому виявилися паспорти, — і кінець, кінець, кінець.

— Те, що мій стрий — німецький офіцер, не має жодного значення. Я поляк, не ношу навіть батькового прізвища, німці мене ніяк не цікавлять! — виголосив я дуже рішучим тоном і підвівся. — Буду прощатися.

А Вітковський ніби того вступу до прощання й не чув.

— Очевидно, що ви поляк, пане Константи. Навіть більший поляк, ніж я чи будь-хто інший, бо не мусили бути поляком, але таки стали.

То бздура, Костоньку, і ти про це добре знаєш. Ти мусив бути поляком, більше навіть, ніж по крові чи з яких інших підстав, бо така була воля твоєї матінки. Її воля тебе виліпила, влила твої м’які тканини до форми польськості та випалила в печі, з тебе застиг поляк, випалений, як цегла. То її воля зробила.

Вона тебе зараз слухає і чує, любий мій, знає про тебе, дивиться твоїми очима, стежить за тобою. Але не так, як я.

— Пане Константи, Польща вас потребує, — вів далі Інженер. — Більше, ніж потребувала кілька тижнів тому, перед першим вересня. Я повинен когось відправити до Будапешта, і ви, пане, досконало для того підходите, якщо подумати. Польщі потрібна ваша німецькість, ваш стрий у Вермахті, ваші кревні узи з німецькою аристократією.

— Польщі потрібен надгробок, пане Інженере. А не мої зв’язки. До зустрічі.

Простягнув йому правицю. Він її