Стівен Кінг - Аутсайдер

Сабло переводив погляд із Семюелза на Ралфа, його облич­чя не виказувало жодної емоції.

— А дактилоскопічні картки? — запитав Ралф. — Як щодо них?

— Які картки? — перепитав Семюелз. — Не бачу я ніяких карток. А ти, Юне?

— Ще не знаю, бачу чи ні, — відповів Сабло.

— Ти зараз говориш про знищення речових доказів, — зауважив Ралф.

— Аж ніяк. Усе це — чисто гіпотетично, — сказав Семюелз і знову підняв руку, щоб пригладити невидимий чубчик. — Це тобі тема для роздумів, Ралфе. Ти спершу поїхав до відділка, але порівняння проводив у себе вдома. Дружина тебе бачила?

— Джинні пішла у свій книжковий клуб.

— Угу, тож дивися. Книжка зараз лежить у харчовому пакеті, а не в належному криміналістичному. І до реєстру речдоків її ніхто не заносив.

— Поки що, — відказав Ралф, але замість того, щоб оцінювати різні грані характеру Білла Семюелза, почав розмірковувати про свої власні.

— Я про те, що така чисто гіпотетична можливість могла й тобі в голову закрастися.

Та чи закралася? Ралф не міг чесно відповісти на це запитання. І як уже закралася — то навіщо? Щоби не допустити огидної темної плями на своїй кар’єрі, коли ця справа не просто вже хиталася з боку в бік, а мало не перекидалася з ніг на голову?

— Ні, — відповів він. — Я зареєструю її як речовий доказ, і книжка буде нашою офіційною знахідкою. Тому що малий помер, Білле. Порівняно з цим наші подальші долі — лайно собаче.

— Згоден, — сказав Сабло.

— Звісно що згоден, — утомлено мовив Семюелз. — Лейтенант Юн Сабло так чи інакше вийде сухим із води.

— До речі, про вихід, — мовив Ралф, — як щодо Террі Мейтленда? Що коли ми дійсно заарештували не ту людину?

— Бути цього не може, — відказав Семюелз. — Про це свідчать речові докази.

І на цій ноті їхні збори закінчилися. Ралф повернувся до відділка. Там він зареєстрував «Ілюстровану історію округу Флінт, округу Дорі та тауншипу Кеннінґ» і поклав її до приймальної скрині. Ралф був радий її позбутися.

Коли він уже обходив будівлю відділка, прямуючи до своєї особистої автівки, задзвонила мобілка. На екрані висвітилась фотографія дружини, і він прийняв виклик. Тон Джинні його занепокоїв.

— Люба? Ти плакала?

— Дерек телефонував. З табору.

У Ралфа серце підскочило.

— З ним усе гаразд?

— Так. У фізичному плані. Та якісь друзі надіслали йому електронний лист про Террі, і він засмутився. Каже, що це якась помилка, що Тренер Ті нізащо б такого не зробив.

— Он як. І це все?

Ралф рушив з місця, намацуючи вільною рукою ключі.

— Ні, не все, — із запалом відповіла дружина. — Ти де?

— Біля відділка. Додому збираюся.

— А можеш спершу заїхати в окружну? Поговорити з ним?

— З Террі? Мабуть, можу, якщо він погодиться на зустріч зі мною. Але навіщо?

— Забудь на хвильку про речдоки. Про всі речдоки, з обох сторін, і дай мені відповідь на одне запитання — щиро й від усього серця. Відповіси?

— Окей… — мовив Ралф, прислухаючись до далекого гуку вантажних фур на автостраді.

Зблизька лунала мирна літня пісня цвіркунів у траві попід цегляною будівлею, де Ралф працював уже стільки років. Він знав, що питатиме в нього дружина.

— Ти сам віриш, що це Террі Мейтленд убив малого?

Ралф подумав про чоловіка, який їхав у таксі Віллов Рейнвотер до Даброу та називав її «мем», наче забув, як її звати. Подумав про чоловіка, який припаркував білий фургон за пабом «Коротунів» і став розпитувати про найближчий травмпункт, хоч Террі Мейтленд усе життя прожив у Флінт-Сіті. Подумав про викладачів, які могли заприсягтися, що Террі був із ними — і на момент викрадення, і на момент убивства. А потім Ралф подумав про те, як зручно й вчасно Террі поставив питання містеру Гарлану Кобену — не просто запитав, а підвівся зі стільця, немов заради того, щоб його побачили й зняли на камеру. І навіть ті відбитки пальців на книжці… чи ж не ідеальне алібі?

— Ралфе? Ти ще там?

— Я не знаю, — відповів він. — Може, якби я тренував із ним хлопців, як Гові… та я тільки бачив, як він тренує Дерека. Тож відповідь на твоє запитання щира й від усього серця — я просто не знаю.

— То їдь в окружну, — сказала Джинні. — Зазирни йому у вічі, спитай його.

— Семюелз сім шкур із мене здере, як дізнається, — мовив Ралф.

— Мені байдуже до Білла Семюелза, але не байдуже до нашого сина. І я знаю, що й тобі не байдуже. Спитай заради нього, Ралфе. Заради Дерека.

  19

Як виявилося, Арлін Пітерсон таки мала ритуальне страхування, тож із цим проблем не було. Оллі знайшов відповідні документи в нижній шухляді її маленького письмового столу, у теці між «ІПОТЕЧНИМ ДОГОВОРОМ» (де зазначалося, що іпотеку майже сплачено) і «ГАРАНТІЯМИ НА ПОБУТОВІ ПРИЛАДИ». Він зателефонував у похоронне бюро, і чоловік із ніжним голосом професійного скорботного (може, один із братів Донеллі, а може, ні) подякував йому і повідомив, що «ваша мати вже прибула». Наче вона сама туди доїхала, на «Убері» [95] чи що. Професійний скорботний запитав, чи потрібна Оллі форма некролога для публікації в газеті. Оллі сказав, що ні. Він саме дивився на дві такі пусті анкети, що лежали перед ним на столі. Певно, його мати, яка навіть у скорботі думала про все наперед, зробила копії з анкети, яку отримала для Френка, — на той випадок, якщо зробить десь помилку. Тож із цим також проблем не було. Чи не хоче Оллі завітати завтра до бюро й обговорити всі деталі панахиди та поховання? Оллі відповів, що, мабуть, ні. Подумав, що про це має подбати батько.

Розібравшись з усіма питаннями щодо оплати поховального обряду своєї матері, Оллі зронив голову на стіл і трохи поплакав. Він плакав тихо, щоб не розбудити батька. Коли сльози висохли, Оллі заповнив форму некролога: писав друкованими літерами, бо прописні йому ніколи не давалися. Покінчивши і з цим завданням, він пішов на кухню й оглянув безлад: паста на лінолеумі, недоїдене курча, що валялося під настінним годинником, стільниці, заставлені пластиковими контейнерами і накритими фольгою тарелями. Він згадав, як інколи після великих сімейних обідів його мама казала: «Тут їли свині». Оллі дістав з-під раковини сміттєвий пакет і поскладав у нього весь непотріб, починаючи з недоїденого курчати, що мало особливо зловісний вигляд. Тоді вимив підлогу. Навівши марафет (ще одна фраза його матері), він збагнув, що хоче їсти. Якось неправильно відчувати голод за таких обставин, але факт лишався фактом. Оллі усвідомив, що люди — це, по суті, тварини. Навіть коли у тебе померли мама й молодший брат, ти все одно мав їсти, а потім висерати те, що з’їв. Цього вимагало тіло. Він відчинив холодильник і побачив, що той від верху до низу та вздовж і впоперек напханий тацями з печенею, пластиковими контейнерами