Сергій Русланович Постоловський - Ворог, або Гнів Божий

Мирон залишився сидіти, як нічого і не чув. Гарун же сказав:

– Продовжуйте. Ми вас уважно слухаємо. І вибачте нашого клієнта за його нестриманість і невихованість. Його так і не навчили, що перебивати розмову старших то є зле.

– Дякую вам, – сказав кат і продовжив свою садистську маячню. – Так ось, ножі…

І тут ми усі почули мелодію мобільного телефона. Гарун дістав з кишені айфон, подивився на номер і вийшов з кімнати. Він був відсутній хвилин з п’ять. Весь цей час кат і надалі розповідав, як різатиме мені вуха, ніс, каструватиме мене і змушуватиме їсти власні кишки. Коли ж Гарун повернувся до кімнати, я помітив зміну виразу його обличчя. Це вселяло надію, адже фізії таких як він ніколи не змінюються без особливих на те причин.

– Ви вільні, – сказав він кату, і той полишив нас без зайвих церемоній.

Далі Гарун розв’язав мої руки і сказав, звертаючись до Мирона:

– Євгене, спокійно вислухай все, що я тобі зараз скажу. Не нервуй, не репетуй, не роби поспішних висновків. Просто послухай.

І коли він почав говорити, я зрозумів, що десь наді мною ще літає мій ангел-охоронець, якому я буду завдячувати до кінця своїх днів.

Ми сиділи в моєму кабінеті, де напередодні я заблював килим. Килим уже встигли прибрати, направивши до хімчистки, чим я залишився незадоволений.

– Не можна відправляти до хімчистки такі речі, Надіє! – сказав я своїй домогосподарці.

– А що ж було мені з ним робити? – здивовано запитала вона. – Я драїла його як могла, але він і надалі тхнув вашою блювотою.

– У такому випадку краще було його спалити.

– Авжеж, – сказала вона і пішла геть у своїх справах.

Я запропонував їм випити, але Мирон відмовився. Ми ж із Гаруном неспішно смакували шотландський віскі й говорили про наші справи.

Чому ми опинилися на моїй території, а не на їхній? Так захотів Гарун, ніби демонструючи мені свою прихильність і натякаючи, що я буду жити. Я так і не зрозумів, хто ж телефонував йому, але саме той дзвінок врятував мене від навіженого ката, якого вони теж включили у свою ліквідаційну групу.

– Гаразд, Забіяко. Ти в грі. Поки що в грі. Розповідай, – сказав Гарун, і мені не залишалося нічого іншого, як говорити.

Я розповів їм усе. Окрім Хворостенка. Таке я не міг сказати Мирону, бо він би мене вбив. Просто у моєму власному домі. І був би правий.

Після того як я закінчив, Гарун повернувся до Мирона:

– Що скажеш?

Той підвівся на ноги і пройшов моїм кабінетом.

– Накрапайте й мені. Таку інформацію варто переварювати разом з алкоголем.

Я налив йому, і він одразу випив повну склянку.

– Ще, – сказав Мирон і я знову налив йому віскі.

Він випив другу склянку й сів назад. Закурив, не питаючи дозволу, а потім почав говорити.

– Питання перше. Як нам вийти на зв’язок з Іваном Принципом? Ви не мали права віддавати його росіянам.

– Інакше його просто вбили б.

– Не жартуйте зі мною. З Ясинською може контактувати тільки Іван. Мене вона ненавидить вже років з десять, а Нечипайла взагалі не сприймає. ФСБ це добре відомо. Як і вам. Тому він потрібен їм живий, а не мертвий.

– Я не знав цього, – я справді не знав про їхні стосунки з Ясинською.

– Гаразд. Допустимо, що це так. Але я ніколи не потерплю, що Іван є виконавцем волі ворога.

– Вони не вороги.

– Для вас – ні. Для мене – так.

– Ці люди хочуть того ж, що й ви. Вони воліють зупинити свого навіженого президента.

– А я волію захистити свою країну й помститися їм.

– Чи є бажання помсти найліпшою мотивацією?

– Бездоганною. Вже повірте мені.

– Не буду сперечатися, але маю на те свою власну думку.

– Ваше право, – сказав Мирон, а потім додав. – Де зараз Принцип? Ви маєте організувати з ним зв’язок. Зробити це потрібно сьогодні. Тільки після цього ми можемо говорити про подальший діалог.

Я задумався. Знаючи Креніна, розумів, що йому не сподобається такий розвиток подій. І тут я вирішив знову бути посередником. Зубр мав мені в цьому допомогти.

– Дайте мені годину. Можливо, трішки менше. Якщо вам щось буде потрібно, тільки натисніть ось цю кнопку, – сказав я, показуючи на кнопку виклику прислуги на моєму столі.

– Не затримуйтесь, – сказав Мирон, встав і почав роздивлятися книги, які я встиг зібрати у моєму українському домі.

Я вийшов з кабінету й пішов до спальні. Зубр довго не виходив на зв’язок, змушуючи мене нервувати і благати його взяти слухавку. Нарешті, десь на сьомому дзвінку та після тринадцятого смс, я почув знайомий голос.

– Ось скажи мені, коли людина не відповідає, вона, напевно, зайнята?

– Або ж ігнорує того, хто дзвонить, – сказав я голосом, який не терпить заперечень.

Прийнявши рішення задавати порядок денний, я ризикував, але, врешті-решт, чомусь був впевнений, що виграю.

– Наш друг має повернутися до нас. Без зайвих запитань! Або так, або нічого не буде.

Зубр мовчав. Я зрозумів, що він думає.

– Хто ти такий, аби диктувати мені умови? – запитав він.

– Лише посередник, який передає волю іншої сторони.

– А та інша сторона знає, що у нас все розплановано?

– Їй байдуже.

– І мені байдуже, – сказав Зубр й кинув слухавку.

Я не став телефонувати йому знову. Просто відіслав смс наступного змісту «у тебе є 40 хвилин, аби прийняти єдине правильне рішення».

Я повернувся до Мирона й Гаруна.

– Ну що? – спитався Гарун.

– За 40 хвилин я матиму відповідь.

– Сподіваюсь, вона буде такою, як ми цього хочемо?

– Я теж, – щиро відповів я.

Зубр зателефонував. В його словах відчувалася напруга.

– Завтра зранку він буде у вас. І запам’ятай, це останній раз, коли я йду тобі назустріч.

Я задоволено посміхнувся.

– Завтра, – сказав я Мирону і побачив, як його обличчя, руки, очі починають розслаблятися. Тоді я зрозумів, що він справді любить того несамовитого хлопця, який наодинці нищив долари й терористів.

– Ось і добре, – сказав Гарун. – Тепер ми маємо говорити про зустріч із тим, з ким щойно ти мав розмову.

– Він не захоче цього.

– Чому?

– Бо він високопоставлений офіцер ФСБ.

– Мирон теж високопоставлений офіцер СБУ.

– До чого тут це?

– До порядку.

– Твій власний порядок, Сашо, не має нічого спільного з нашим. Росіянин усе правильно продумав і не вбивав безглуздо сірих щурів,