Сергій Русланович Постоловський - Ворог, або Гнів Божий

ти. Я вірю тобі, але схаменись із самосудами, Женю! Прошу тебе, не вбивай наліво і направо. Роби так, як ми це запланували.

Євген дивився повз генерала, не здатний сказати ані слова, бо не вірив у те, що чув.

– І ще одне. Якщо до тебе хтось прийде та скаже про нашу операцію і те, що я його призначив головним, знай – він і є ворог, зрадник, істота, з якою більше не треба мати жодних справ.

Я ж не міг знати про ту розмову і провадив далі:

– Так ось, Євгене, зустріньмося з усіма членами групи і будемо починати. Після Мар’їнки ми не маємо права зволікати. Бойовики будуть йти далі. У різних напрямках. І ми повинні сіяти страх, аби жоден з нових покидьків не волів очолювати їхні збіговиська.

– Гаразд, – сказав мені Мирон. – Подивіться під стіл.

Коли я опустив свої очі, то побачив в його руках пістолет, направлений прямісінько в мій живіт.

– Що це ви надумали? – запитав його я.

– Тихо встаємо, ви відпускаєте охорону й водія, сідаєте зі мною в авто і ми їдемо.

Я хотів дати знак охоронцю, який сидів за три столики від нас, але Мирон тільки хитнув головою:

– Не раджу вам цього робити. Після смерті ще ніхто не купував собі життя. А тепер встаємо і йдемо. І не майте жодних сумнівів, що я встигну відправити вас на той світ швидше, аніж ваша охорона зрозуміє, що відбувається.

Мені не залишалося нічого, як вірити йому, адже він був професіонал, учень Павлуші, тому я вирішив слідувати його наказам.

Коли ми сіли з ним на заднє сидіння його авта, до мене повернувся водій, і я зблід.

– Ну що, Забіяко! За скільки продався ворогу? – запитав мене Гарун, якого я не бачив давно, але не міг сплутати з жодним іншим чоловіком на планеті Земля.

Він отримав таке своє прізвисько в Афганістані, коли ми воювали проти душманів, віруючи у праведність наших дій.

Сашка Хименко став Гаруном на честь Гаруна Абуль-Фараджа, брата пророка Муси, чиє ім’я означало «батько втіхи». Хименко завжди заспокоював нас, вселяв надію і примушував вірити у перемогу. В нього це виходило, і хлопчаки, зелені й дурні, йшли на забій під його керівництвом, обмануті своїм командиром, зі щирою вірою у чотири криваві літери СРСР.

– Давненько ми не бачилися з тобою, Сашо, – сказав я.

– І ще б років з триста не бачив би тебе, – зі сміхом відповів він. – Але Павлуша… Так ти його називаєш? Скажи мені, навіщо ти його зрадив, Забіяко? Адже він наш друг.

– Не все так просто, Гаруне. Справа в тім, що не тільки ви зацікавлені у тій операції. Є й інші.

– По той бік війни?

– Саме так.

– А ти значить, такий собі ангел миру, який хоче задовольнити усіх. Я не вірю тобі.

– Твоє право.

– Знаєш, Забіяко, я ніколи тебе не любив.

– Навзаєм.

– Цього разу ти програв. І сьогодні ти скажеш нам усе. А поки що відпочинь, – сказав він і Мирон з розмаху вдарив мене рукояттю пістолета по голові.

Прийшовши до тями, я зрозумів, що мої руки зв’язані, а сам я перебуваю у просторій кімнаті, де з меблів були лишень крісло та диван.

За кілька секунд я зрозумів, що перебуваю в кімнаті не один. За моєю спиною стояв чоловік, тримаючи в руці валізу. Не кваплячись, він поклав ту валізу на диван і почав діставати з неї різні інструменти. Коли я побачив скальпелі, ножі, лом та інші дрібниці, зрозумів, що мене будуть катувати.

«Але навіщо їм це?» – питався я в самого себе, одночасно усвідомлюючи безглуздість такого запитання.

– Покличте старших, – сказав я йому.

Він повів оком у мій бік і самими губами прошепотів:

– Старший тут я.

Він підійшов до мене і правою рукою вхопив мою нижню губу, тримаючи в іншій своїй руці скальпель.

– Я думаю, варто починати з вуст. Саме вуста завжди брешуть, тому їх і треба різати.

– Не робіть дурниць. Покличте старших, кажу вам!

– Не репетуй, жертво! Зараз я вкорочу твою пристрасть, – сказав він, і я відчув гостре лезо на своїй губі.

В цю мить двері до кімнати відчинилися і увійшли Мирон з Гаруном – два шизоїдних чоловіка, які вирішили воювати проти цілої імперії.

– Не ріжте його. Поки що не ріжте. Ці вуста мають нам дещо розповісти.

– Як скажете, панове, – кат відпустив мою губу, і я зітхнув. В той момент я виграв час, і це багато вартувало для мене.

– Але для початку презентуйте нашому другові свої методи переконання. Не всі. Тільки ваші найулюбленіші, – сказав Мирон, сідаючи на диван.

Кат подивився на нього, перевів погляд на Гаруна, потім підморгнув мені й мовив:

– Із задоволенням. Ви знаєте, говорити про мою професію – така ж радість, як і займатися нею.

«Ти шизофренік і садист. Я знищу тебе, тільки-но виберуся звідси», – з відвертою люттю та ненавистю клявся я собі. Тим часом кат говорив.

– Я дуже люблю «водолаза». Це коли голову опускають у відро з водою, аж поки людина не починає захлинатися. В даному випадку я є прихильником методів Піночета. За його часів у Чилі воду заміняли на суміш, пардон, калу та сечі. І знаєте досить швидко жертва починала говорити. Навіть те, чого не сказала б на смертному одрі. Іншим методом пошуку правди, до речі, теж досить ефективним, я назвав би «зрошувач». Ідея доволі проста. «Зрошувач» подібний до нашої гетьманської булави. Так ось, беремо його, наповнюємо розтопленим свинцем, окропом, олією чи смолою і фіксуємо над жертвою таким чином, аби вміст капав на живіт. Але все ж таки краще на очі… Йдемо далі, – сказав кат і почав ходити кімнатою, заклавши руки за спину.

Його взуття неймовірно скрипіло, чим створювало додатковий дискомфорт. Я вирішив не зважати на те скрипіння, як і на його балаканину, бо все те вже чув не раз і знав наперед, як воно діє. Я абстрагувався від реальності, хоча це було і не так легко зробити.

– Я дуже полюбляю працювати зі скальпелями та ножами. Неймовірне відчуття – різати живу плоть, дивитися, як жертва конає в муках, але продовжує мовчати, вважаючи, що батьківщина, або ж бос чи рідня колись оцінить такі страждання. Недарма я почав з губи нашого клієнта. Я б її надрізав, дуже акуратно, насипав би на рану солі, а далі…

– Заберіть цього ідіота й будьмо