Олена Гриб - Право на шанс, Олена Гриб

ГЛАВА 8.1. Щасливе минуле

 

Мені ледь виповнилося тринадцять, коли серед палацової варти з’явилося таке диво, як Чиж. Цей хлопчина був ненабагато старший за мене, але поводився як справжня дитина. Досі не розумію, чому суворі воїни, що навіть князю кланялися з пихою, терпіли його цуценячу прив’язаність.

Чиж не знав своїх батьків, тільки рід, який замінив йому ім’я. Він у буквальному сенсі подорослішав на задвірках княжого маєтку. По суті, ми виросли разом, хоч ніколи не перемовилися і словом.

Я полюбляла спостерігати за ним із вікна, бо ж щільні портьєри давали можливість приховувати цікавість. Недоладний хлопчина, чия гарненька фізіономія абсолютно не поєднувалася з образом сирітки-нахлібника, здавався мені справжнім джерелом таємниць і суперечностей. Його мова була перебільшено грубою (як і моя в ті часи), одяг – безглуздим, поведінка – награною. Юна княжна бачила в ньому щонайменше наслідного принца, вигнаного лиходіями з родового гнізда.

За кілька років я позбулась ілюзій. Але звичка поглядати у вікно нікуди не ділася, адже Чиж перетворився на привабливого юнака, яких у моєму оточенні було не дуже багато.

Це тільки в казках паничі обов’язково хизуються красою та силою. Якщо подумати, я пригадала б десь пів дюжини знатних чоловіків, гідних князівської дочки, на яких було приємно глянути. Жоден із них не дотягував ні до принца-вигнанця, ні до замаскованого героя.

Втім, мене влаштовувала їхня компанія, оскільки я незмінно була в центрі уваги і вважалася єдиним об’єктом залицянь. І коли в Тавенну прибула моя ніби як кузина Елледіел, мені стало непереливки.

Ця погань не гребувала нічим. Брудні плітки, вічне хихикання за спиною, підступи з ранку до ночі… Ні, звісно, я не була покірною овечкою і напевно кузина думала про мене те ж саме, що й я про неї. Двох королев в одній державі не буває, ми обидві це знали. Наше суперництво перетворилося на війну, протягом якої значна частина благородних шанувальників непомітно втекла від лиха подалі.

Скільки разів я, спостерігаючи із затишного місця за тренуваннями варти, мріяла випробувати всі їхні прийоми на ненависній Елледіел! Та не просто перетворити її тонкий носик на потворну картоплину, а рожеві губки – на криваве місиво! Мені хотілося чогось ефектнішого! Такого, про що говоритимуть із захопленням, а не з гидливістю, що зробить мене героїнею, а її – невдахою без шансу сподобатися хоч комусь. Згодом від цього плану залишилося лиш одне – видовищність.

Знаю, складно вловити зв’язок між моїм підлітковим суперництвом із кузиною, юним бешкетником Чижем і караваном, який зробив привал майже на самому тракті. І все ж спробую пояснити.

Якби Елледіел не намагалася зіпхнути мене з п’єдесталу улюблениці молодих дворян, я б не ненавиділа її і не хотіла б знести їй голову. Якби Чиж не чудив на задньому дворі, більше бавлячись зі зброєю, аніж тренуючись, я б не взяла на озброєння один із його особливо вражаючих (і особливо програшних, як показав час) прийомів. І якби я не вважала, що вмію тримати в руках меч, я б не стояла навпроти чистильника з Тавенни, стискаючи звичайну палицю.

Зламану палицю, хе-хе. Часом моя самовпевненість виходить з-під контролю.

Його прикметна карета мчала по дорозі, деренькочучи, як старий тарантас, і, можу заприсягтися, він не збирався зупинятись. Але демони смикнули мене висунутися з-за повоза… Досі не віриться, що цей клятий кат мене помітив! Та не просто помітив – запам’ятав!

Він зупинив коней, напевно розірвавши їм губи, важко стрибнув на підмерзлу землю, підійшов на відстань витягнутої руки і заявив, що мені, бачте, не треба бути живою після того заклинання! А якщо я, лиходійка така, маю чудовий вигляд (думаю, із зором у нього серйозні проблеми), то справа нечиста. Може, у мене є особистий демон, який висмоктує життя з інших і передає мені? Це необхідно терміново виправити!

– Віддайте, – голос чистильника звучав м’яко і заспокійливо, а простягнута рука в коричневій шкіряній рукавичці невблаганно наближалася. – Вам він не потрібен, пані. Нікому з людей не впоратися з таким.

Я начебто загарчала. Він вирішив зазіхнути на Ферна? Стало майже смішно. Колись я присягнулася боронити демона до останнього подиху і не збиралася відступати.

Пальці стиснулися на притуленому до повоза держаку мітли, який Ів використовувала як палицю.

– Підійди і забери, – чітко вимовила я, роблячи крок уперед і щосили луплячи «зброєю» по зап’ястку ката.

Сухе дерево тріснуло і зламалося прямо посередині, проте тавеннець мимоволі відступив.

Навколо нас почала збиратися невелика юрба. Люди торговця дивилися на мене як на божевільну, але не робили жодних спроб втрутитись. Артан висунув голову з-під пологу, докірливо щось пробурмотів і сховався назад.

– Не дурій, тітонько, – внесла свою частку осуду Мела, яка досі обговорювала з торгашем щось, доступне тільки їм одним. – Іди відпочинь…

Чому вони не розуміли? Моє життя опинилось на краю прірви, а всі навколо лише кидали здивовані погляди, приділяючи більше уваги першим крупинкам снігу.

– Я не така беззахисна, як ти думаєш, кате, – прохрипіла я, відчуваючи, як у голові закручується вихор думок, що зазвичай пророкував несусвітні дурниці. – Мій покійний чоловік навчив мене дечому, що не раз рятувало його на службі у князя Тавеннського!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍