Роберт Пенн Уоррен - Все королівське військо

бо мене так само палило сонце. Атож, і я тюхтій, бо попався на гачок отому медоточивому добродієві у розкішному автомобілі. Мені встромили в рота солодку жуйку, і я замовк. Атож, я селюк, той самий селюк, якого вони хотіли використати, щоб розколоти і обернути на свою користь голоси інших селюків. Але я звівся з чотирьох лап і став на рівні ноги, бо навіть собака може цього навчитися, тільки дай йому час. І я навчився. На це теж потрібен був час, але я навчився, і ось стою перед вами на власних ногах.— Він знов нахилявся до слухачів й запитував: — А ви? Ви стоїте на власних ногах? Чи навчилися бодай цього? Чи можете навчитися, як по-вашому?

Він казав їм прикрі речі. Узивав їх прикрими словами, проте щоразу, майже щоразу, їх обурення і протест минали, і Віллі нахилявся до них, викотивши очі, і обличчя його лисніло під гарячим сонцем чи в нерівному червонястому світлі бензинових ліхтарів. Вони слухали, а він велів їм випростатись і стати на власні ноги.

— Ідіть голосуйте,— казав він.— Цього разу голосуйте за Макмерфі, бо більше вам нема за кого. Але голосуйте одностайно, покажіть, на що ви здатні. Оберіть його, а якщо не виправдає довіри — розіпніть. Атож,— повторював він, нахиляючись уперед,— якщо не виправдає довіри — розіпніть. Дасте мені молотка та цвяхів, і я сам його розіпну. Голосуйте,— велів він їм.— Оберіть Макмерфі,— велів він.

Він нахилявся до них і казав:

— Слухайте мене, злидото. Слухайте мене і розкрийте свої очі на святу й божу, не загиджену мухами правду. Якщо у вас лишилася хоч крихта розуму, ви побачите й дотямите її. Ось вона, ця правда: ви злидота, і ніхто ніколи не допомагав злидоті, крім неї самої. Оті, що в місті, нічим вам не допоможуть. Ваша доля у ваших руках і в руках божих, але тоді бог дасть, як сам заробиш!

Він утовкмачував їм це, а вони стояли перед ним, заклавши великі пальці за шлейки комбінезонів, і мружили на нього очі з-під крисів насунутих на лоба капелюхів, так ніби роздивлялися щось аж ген за долиною чи затокою і не могли збагнути, що воно таке, або, вгледівши якийсь раптовий порух у чагарнику по той бік поля, пильнували, що звідти вигулькне, і під тими пильними, примруженими очима двигтіли щелепи, перемелюючи пресований тютюн, у русі повільному, розміреному й невблаганному, мов поступ Історії. Та для бидла Час — це ніщо, і для Історії також. Вони не спускали з Віллі очей, і коли б хтось добре придивився до них, то помітив би, як щось у них зрушується. Вони стояли напрочуд сумирно, навіть не переступали з ноги на ногу; в них такий хист — бути сумирними, це можна побачити з того, як вони незворушно й мовчки стоять на розі вулиці, приїхавши до міста, або ж сидять навпочіпки край дороги, втупивши очі в далину, туди, де дорога перевалює через пагорб,— стояли й невідривно, не кліпаючи, дивилися на чоловіка перед собою. В них такий хист — бути сумирними. Та часом їхня сумирність доходить краю. Зненацька уривається, наче туго напнута струна. Котрийсь із них тихо сидить собі на молінні просто неба, аж раптом схоплюється, здіймає руки догори й волає: «О господь наш усемогутній! Я уздрів його ім’я!» Або котрийсь інший раптом натискає на спуск рушниці — і сам дивується, почувши постріл.

А Віллі стоїть на підвищенні проти них. Під ясним сонцем чи в червонястому світлі бензинових ліхтарів.

— Ви питаєте, яка моя програма? А ось яка, злидні. Розіпніть їх! Розіпніть Джо Гаррісона. Розіпніть кожного, хто стане на вашому шляху. Розіпніть Макмерфі, якщо не виправдає довіри. Розіпніть усіх, хто стане вам на заваді. Дайте мені молотка та цвяхів, і я зроблю це своїми руками. Розіпніть їх на дверях клуні! І не зганяйте з них синіх мух індичим крильцем!

Авжеж, то був справді Віллі. Той самий чоловік з тим самим ім’ям.

На губернатора обрали Макмерфі. Цьому прислужився й Віллі: в тих округах, де він побував, проголосувало більше виборців, ніж будь-коли раніше. А сам Макмерфі протягом усієї передвиборної кампанії не знав, як йому повестися щодо Віллі. Спершу він соромливо відвертався, бо Віллі висловлювався про нього досить круто, а потім, коли виявилося, що Віллі таки має вплив, нібито почав загравати. І зрештою Віллі став перед усім людом і розповів навпростець, як люди Макмерфі запропонували оплатити його витрати, але він, мовляв, їздить по округах з власного почину й не належить до прихвоснів Макмерфі, дарма що закликає голосувати за нього. Отож він і далі платитиме сам за себе, навіть якщо для цього доведеться ще раз, і то вже востаннє, перезаставити татову ферму. Еге ж, і коли хтось не має двох доларів на виборчий податок, хай прийде до нього і скаже про це, і він, Віллі Старк, заплатить за нього із заставних під татову ферму. Отак він вірив у те, що казав.

Макмерфі став губернатором, а Віллі повернувся до Мейсон-Сіті й до своєї адвокатської практики. Десь із рік він нудився такими дріб’язковими справами, як крадіжки курей, привласнення заблуканої худоби, незначні ножові поранення (одна з неодмінних розваг на суботніх танцювальних вечірках у Мейсон-Сіті). Та потім на будівництві мосту через річку Акамалджі, що його споруджував штат, обвалилося риштування, і при цьому потерпіла бригада робітників — двоє чи троє загинули. Чимало тих робітників було з Мейсонської округи, і захищати свій позов вони доручили Віллі. Тоді про нього писали в усіх газетах. І ту справу він виграв. Потім в окрузі Акамалджі, на захід від Мейсон-Сіті, знайшли нафту, і Віллі брав участь у тяжбі між нафтовою компанією і кількома незалежними орендарями. Його сторона взяла гору, і він уперше в житті помацав руками великі банкноти. Та ще й немало.

Увесь той час я не бачив Віллі. А побачив його знов уже на первинних виборах від демократичної партії 1930 року. Та то були не вибори. То було справжнє побоїще в загоні для молодих биків, і розгром англійської кавалерії під Балаклавою, і суботня ніч у салуні Кейзі — усе разом,— і коли дим розвіявся, на стінах не лишилося жодної картини. Не лишилося й ніякої демократичної партії. Лишився тільки Віллі, з чубом, що ліз йому в очі, у прилиплій до живота сорочці. В руці він стискав різницьку сокиру і аж заходився криком, жадаючи