Джонатан Страуд - Примарний Хлопець, Джонатан Страуд

—Хочеться сподіватись, що так... Урешті-решт, нам   справді   була потрібна допомога, й наше життя   могло    стати легшим.  

— Дякую. Люсі, — тепер уже Локвуд усміхнувся мені по- справжньому, і його усмішка розтопила мої дріб’язкові побоювання. — Повір мені, все буде гаразд. Я певен, що ви з Голлі скоро станете нерозлийвода.  

♦ ♦ ♦  

Для того, щоб усіх вразити, нашій новій секретарці не знадобилося багато часу. За свідченням Локвуда, який вивчив усі її документи, Голлі було вісімнадцять років, проте вона працювала так уміло і впевнено, ніби була набагато старша. Щоранку вона приїжджала на Портленд-Роу рівно пів на десяту й відмикала двері власним ключем. Коли годиною пізніше ми прокидались і були вже готові снідати, всі рештки вечері, яка частенько бувала в нас о третій годині ночі після роботи, були вже прибрані, наші робочі пояси вже висіли на гачках під залізними сходами, ланцюги були змащені, а торбини навантажені потрібного кількістю солі й стружок. Кухня аж сяяла чистотою, стіл був застелений, на тарелі парували гарячі грінки. Сама Голлі Манро ніколи не снідала з нами, на цей час вона щоразу дипломатично виходила до контори. Тим самим вона надавала нам змогу остаточно прокинутись і отямитись після сну. До того ж цим вона щасливо уникала небезпеки побачити Джорджа без штанів.  

Уже перший день її роботи багато про що свідчив. Попередній вечір нам випав клопіткий, тож зранку ми почувались аж ніяк не найкраще. Кашляючи й чухаючись, ми понуро поплентались до контори, де панна Манро саме полірувала лицарський обладунок, що стояв біля Локвудового стола. Вона була така чепурунка, гарнюня, що їй міг би позаздрити будь-який плюшевий кролик.  

— Доброго ранку, — промовила вона, побачивши нас. — Я вже приготувала для всіх чай.  

І справді, на таці стояли три чашки, і чай у кожній був свій. Один — з молоком, такий, як люблю я. Другий — міцний, червонястий, як полюбляє Локвуд. Третій — для Джорджа — густий і сіро-брунатний, схожий на землю з розкопаної могили. Інакше кажучи, чай був чудовий. Ми взялися до своїх чашок.  

Голлі Манро тим часом узяла аркуш паперу, списаний акуратними рядками:  

— Ранок був досить напружений. П’ять нових викликів.  

П'ять! Джордж застогнав, а я зітхнула. Локвуд скуйовдив своє неслухняне волосся.  

— Розповідай. — мовив він. — Спочатку найгірше.  

Наша помічниця всміхнулась і кокетливо засунула пасмо волосся за вушко, схоже на перлову скойку:  

— Насправді тут нічого страшного. По-перше, цікавий Гість у Бетнел-Ґрін. Зовні видається закопаним по пояс у землю, але водночас із великою швидкістю посувається вздовж Роман - Роуд. тягнучи за собою тінь у формі плаща.  

— Пересувається на рівні стародавнього шляху, що пішов ггід землю. — буркнув Джордж. — Іще один римський легіонер. Останнім часом їх стає дедалі більше.  

Панна Манро кивнула:  

— Далі — дивний стукіт у візниковому льосі. Чотири жовті вогняні кулі, що кружляють коло дому в Діґвелі. І, нарешті, дві покриті павутинням жінки, яких бачили в парку Вікторія; коли до них хто-небудь підходить, вони зникають.  

— Кам'яний Молот, — пояснила я. — Дві Холодні Діви. А жовті кулі — це, напевно, Мандрівні Вогні.  

Запало понуре мовчання.  

— Пропали наші вихідні. — обізвався нарешті Джордж.  

Локвуд покрутив у руках чашку з чаєм:  

— Легіонер — ще сяк-так, а от решта — нудьга та й годі. Більше дратують, ніж загрожують. Це все Перші Типи, ще й най- слабіїгі, і на них навіть час марнувати шкода.  

—Авжеж, — усміхнулась панна Манро. —Тому я й відхилила ці виклики. Усі, крім легіонера в Бетнел-Ґрін. Його я записала на наступний вівторок.  

Ми сторопіло вирячились на неї.  

— Відхилила?! — перепитав Локвуд.  

— Звичайно. У вас і так забагато роботи, побережіть краще сили для серйозніших справ. Кам’яний