Аграфена Осіння - Візерунки долі. Я проти, Аграфена Осіння

Згадав як вони йшли до обідньої зали і спохмурнів. Те, що він зробив величезний промах, Дін зрозумів відразу ж, але повернути вже сказане було неможливо. Слово ж не горобець, якщо вже вилетіло, то ловити марно. А він просто хотів трохи посперечатися з Наталею.

Йому подобалося, як вона завжди палко відстоює свою думку, але цього разу він помилився. Як тільки вона зблідла і задихнулася, Дін зрозумів, що вона дійсно відчула себе винною за те, що сталося.

Навіть коли вона увійшла в обідню залу, зі сліпучою посмішкою для своїх підданих, Дін не сумнівався, що вона їх просто не бачить; в її очах відбивалися біль та розчарування.

Король був упевнений – на завтра вона щось запланувала. Але Кордевідіон жодним чином не допустить виконання тих планів. Отже, потрібно її заспокоїти. Але заспокоювати було нікого. Дружини в спальні не було. Коли її нарешті знайшли, за допомогою Террі та Федеріки, вона вже міцно спала.

Трохи подумавши, Дін вирішив її не будити. Тим більше Федеріка доповіла, що Наталя таки повечеряла, хоч і без його участі. Тому, наклавши легке закляття сну, щоб вона не прокинулася, чоловік відніс свою дружину до спальні й поклав у ліжко. Коли слідом увірвалася Наталчина покоївка, Дін рішуче сказав:

– Террі, до ранку ти вільна.

– Але пані роздягнути... – спробувала сперечатися служниця.

– Террі, а ти не забула, що ця пані – моя дружина? – поцікавився король. – Вільна.

Коли двері за надто завзятою покоївкою зачинилися, Дін зняв з Наталії сукню, одягнув на неї широку сорочку, що лежала на ліжку, і, уклавши дружину головою на подушку, ліг поруч, притиснувши її до себе. Даремно вона думає, що може тягатися з Кордевідіоном Тарлійським, ой, даремно.

Наталка

Прокинулася я з чітким переконанням, що спала не одна. Звідки така впевненість взялася, навіть не знаю. Не розплющуючи очей, перевірила ліжко з обох боків руками на наявність непроханих об'єктів. Нічого не виявивши, розплющила очі, тільки тепер згадавши, що заснула я в бібліотеці, а зараз перебуваю в ліжку.

Оце служниця в мене! Знову роздягла і спати поклала. Мабуть, доставила мене до спальні теж вона. Та мені мають заздрити всі навколо. Така покоївка – мрія будь-якої пані.

Тільки спочатку потрібно трохи до неї звикнути, як не кажи, а особистість вона неординарна. Посміхаючись, потяглася і, перевернувшись набік, застигла: подушка поруч ще зберігала чіткий відбиток голови людини, що лежала на ній. І хто ж спочив зі мною? Не могла ж Террі тут примоститися? Відповідь напрошувалася сама собою. Його Величність король Тарлії, власною єдиною і неповторною персоною, схоже, переплутав свою спальню з моєю.

Дивно, як я могла спати в одному ліжку з чоловіком і навіть не прокинутися? Це підштовхує до дуже неприємних висновків. Чи міг Дін кинути в мене чимось снодійним?

Судячи з тієї бомби уповільненої дії, що з’явилася в нього прямо на долоні, і дверей, які закриваються лише від його руху, він на багато що здатний.

Чи налякало це мене? Зовсім ні.

Навіть сама собі дивуюся. Це мене не налякало, а розізлило. Все-таки доведеться йому на прощання влаштувати якісну жіночу істерику. Сповзла з ліжка і, викликавши Террі, попленталася у маленьку кімнатку для ранкових процедур, яка була розміром з велику кімнату в літньому будиночку баби Маняшки. Коли я, блискуча від чистоти, вже більш впевненим кроком увійшла до спальні, там мене чекала Террі у зеленій (!) сукні.

– Террі, кого пограбувала? – запитала я, вказуючи рукою на сукню.

– Нікого, – засміялася кокетка, погладжуючи рукав сукні. – Його Величність розпорядився купити мені ще одну.

Треба ж, я навіть не думала, що його можуть цікавити такі дрібниці.

– Ось як, – тільки й сказала я. – Послухай, Террі, принеси мені одяг, у якому я була тут у перший день мого прибуття.

– А навіщо? – здивувалася служниця. – У сукні вам набагато красивіше.

– Ми сьогодні їдемо до Олівії, а довгою дорогою такий одяг, як у мене, набагато зручніший. І ще, Террі, я хотіла подякувати тобі, адже ти мені стільки допомагала, і перепросити, що відразу так тебе злякалася. Я ж не знала, яке ти таке золотце.

Посміхнулася, спостерігаючи, як кістляве золотце випнуло груди.

– Якщо я не повернуся від Олівії, мені хочеться, щоб ти це знала, – щелепа служниці відвисла, і тільки вона хотіла щось сказати, як я повторила: – Принеси одяг, будь ласка.

Через пару хвилин одяг був принесений, тому що де він знаходиться, ми знайшли ще вчора. Террі поклала мої речі на ліжко, а я зняла широчезну сорочку, залишившись тільки в спідній білизні, і тільки збиралася надіти джинси, як суміжні двері відчинилися, показавши нашому з Террі погляду величність у халаті. Я, верескнувши, сховалася за покоївку і з-за її широкої спини пискнула:

– Дін! Я не одягнена!

– Ну і що? Я теж не одягнений. Террі, – звернувся чоловік до служниці, – залиши нас, мені треба поговорити з дружиною.

– Почекай, я хоч халат одягну, – не здавалася я, вчепившись обома руками в нову зелену сукню покоївки.

– Та вдягай вже, що там такого, чого я ще не бачив? – звузивши очі, Дін оглянув мене, коли я метнулася до стільця, на якому висів халат. Террі тим часом зачинила двері за собою. Справді, що він бачив, а що ще ні? Запахнувши халат на собі, я підозріло дивилася на Діна.

– Це ти мене перевдягав!

– І нема чого так кричати, ти моя дружина, що тут незвичайного?

– Ти спав зі мною! – звинуватила я його.

– Не з тобою, а біля тебе, це велика різниця, – поправив Дін. Оглянувши одяг, приготовлений для подорожі, продовжив:

– Я зайшов попередити тебе, поки ми ще самі. Навіть не намагайся зробити якусь дурість. Якщо ти тільки спробуєш мене залишити, я негайно вживу заходів. І повір, ці заходи тобі не сподобаються.

– Це ти про що зараз?

– Це я про те, що все повинно повернутися на свої місця. І перше, що ти збираєшся повернути на своє місце, це ти сама, – чорт мене смикнув тоді сказати це Діну. Як би він не передумав брати мене з собою до Олівії.