М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

Хтось заломив Річардові руку за спину, ще з пів десятка змовників накинулися на нього з ножами, геть забувши про план мізансцени. У загальній колотнечі Річард несамовито смикнувся й копнув Філіппу просто в живіт з такою силою, що збив її з ніг. Вона осіла на сходи — я саме зіп’явся й устиг побачити, як вона падає, і в моєму горлі застряг несамовитий крик люті. Я відштовхнув Цінну й упав навколішки біля Філіппи. Вона підняла голову, притискаючи долоні до живота й судомно хапаючи повітря, — від удару їй забило подих.

Раптом увесь цей безум ущух, я озирнувся, стоячи навколішки над філіппою, яка мовчки чіплялася за мою ногу. Річард стовбичив, оточений захеканими змовниками, руки його висіли уздовж тулуба. Александр досі міцно тримав його волосся в кулаку. Джеймс у роздертому костюмі стояв обіч, стискаючи ніж.

Низьким від ненависті голосом Річард промовив:

— І ти, мій Бруте?

Джеймс ступив назустріч й приклав лезо йому до горла.

РІЧАРД: Цезарю, впади!

Джеймсове обличчя було лячно невиразним. Він зробив різкий рух ножем — Річард видушив якийсь короткий булькітливий звук і опустив голову на груди. Александр і решта змовників один за одним розтиснули руки — і Річард нарешті осів на підлогу. Коли всі виструнчилися, другий і третій курс ошелешено витріщалися то на мене, то на Джеймса, то на Александра — витріщалися розширеними очима, дуже гостро усвідомлюючи, що на нас зараз дивиться вся зала і що сцена цілком і повністю вийшла з-під контролю. В однієї дівчинки з масовки ще залишалася репліка, але вона, схоже, геть про це забула, тому що всі мовчали. Александр зачекав ще трохи, а тоді не витримав і заговорив замість неї.

— Свобода! Воля! Впала тиранія! — він дав найближчому другокурснику штурханця ліктем. — На вулицях про це розголосіть.

Решта засовалася, зітхнула полегшено. Філіппа судомно втягнула повітря — до неї поверталася змога дихати. Я допоміг їй сісти, а Александр тим часом уривчасто роздавав накази:

— До римлян говоріть з усіх трибун:

«Свобода, воля, звільнення від гніту!».

Аж тоді звернувся до змовників Джеймс, і його спокій, схоже, трохи підбадьорив їх:

— Сенатори, не бійтеся! Народе!

Не треба бігти! Владолюбства борг

Оплачений.

Ми знову повернулися до тексту — наче нічого незвичайного не сталося. Але, коли ми з Філіппою зіп’ялися на ноги, я мимоволі озирнувся на Річарда. Той лежав незрушно, тільки повіки лиховісно тремтіли, а на горлі набухала й смикалася жилка. -

СЦЕНА ВОСЬМА

Коли зірвалася змова Брута й Кассія, у моїй голові нарешті трохи прояснішало. Річард під час антракту пішов із театру, ніхто його не бачив аж до четвертого акту, коли він повернувся привидом Цезаря — марою, яка здавалася ще лиховіснішою через свій незворушний кам’яний спокій. Завіса впала о пів на одинадцяту вечора, у мене все тіло нило від утоми, але багаторівнева драма сцени вбивства й передчуття вечірки гнали геть сонливість і тримали в напрузі. Коли я вмився, зняв костюм і перебрався у власний одяг, більшість студентів другого й третього курсів уже встигли піти. Джеймс та Александр чекали на мене в коридорі за сценою з чотирма вже скрученими цупкими косяками — по одному для нас і один для Філіппи, яка вже пішла до Замку перевдягатися. Ми вийшли з ДИМу й неквапом рушили стежкою крізь ліс, запхавши руки до кишень. Першу сцену третьої дії ми не згадували, лишень Александр зауважив коротко:

— Сподіваюся, урок він засвоїв.

Коли до Замку залишалося метрів десять, крізь густу тінь дерев ринуло розпечене світло вечірки. Ми зупинилися, щоб докурити, потім втоптали недопалки у вологу глицю. Александр розвернувся до нас і промовив:

— Тиждень видався довгенький. А тепер я маю намір завершити його довгенькою ніччю, і якщо вам двом до півночі не випаде королівського перепихону, я сам подбаю про те, щоб ви його отримали до ранку — королівський чи ще бозна-який. Второпали?

Я: Щось воно звучить геть-чисто як зґвалтування на побаченні.

Александр: То робіть, як кажу, — і до цього не дійде.

ДЖЕЙМС: Ви обидва потрапите до пекла.

Александр: Еге ж, саме туди.

Я: Прямісінько туди.

Александр: Хай з цього приводу населення острова танцює, запалює святкові вогні і тішиться, як хоче. Ідіть уже.

І ми слухняно пішли.

Двері прочинилися, і нам назустріч виплеснулася гамірна хвиля. У Замку юрмилися люди, хтось пив, хтось танцював, мерехтіло святкове вбрання. (Хлопці не надто відрізнялися від себе звичайних, хіба що трохи краще вдяглися й зачесалися, але дівчат було не впізнати. Впала ніч, а разом із нею нею з’явилися куці обтислі сукенки, чорна туш, лискуча помада, які перетворили звичайнісіньких дівчат на ковен чарівних нічних створінь.) Нас накрило хвилею вітального ґвалту, потягнулися чиїсь руки, вхопили за одяг і, безпорадних, затягли всередину.

У ванній внизу туманіли два кеги, щільно обкладені льодом і пляшками з водою. Стоси пластянок височіли на кухонному столі, пляшки дешевого рому, горілки й віскі були, наче кеглі, складені пірамідою на плиті (придбано все це було переважно коштом захмарних кишенькових, які щомісяця отримувала від своїх Мередіт, наш внесок був значно скромнішим). Питво кращої якості було сховане в Александровій кімнаті. Коли ми прийшли, Філіппа крадькома вшилася нагору й повернулася зі скотчем із содовою для нас усіх. Негайно після цього Джеймс із Александром десь поділися, їх просто поглинула юрба. У кухні зібралися майже всі студенти театрального, вони говорили й сміялися вдвічі голосніше, ніж слід було, і досі даючи виставу, а за ними спостерігали не такі зухвалі глядачі з образотворчого, філологічного й філософського факультетів. Вокалісти й інструменталісти, яким конче кортіло розкритикувати наш вибір музичного супроводу, і танцюристи, які прагнули