Джонатан Страуд - Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд

То були Сильця, й до того ж найвищої якості. Вони скрутили мене на всіх рівнях, обліпили пір’я, ноги й дзьоб. Я відбивався щосили, та все було марно: Сильця несли в собі силу землі, найбільш чужої мені стихії, й срібла, дотик до якого був нестерпний. Я не міг змінити вигляд, не міг удатися до будь-якою магії — чи потужної, чи найслабшої. Сутність моя знемагала від самого зіткнення з цими Сильцями, й що дужче я борсався, то гірше почувався.

Через кілька секунд я здався й закляк — обплутана тенетами грудка пір’я. Крадькома я визирав одним оком з-під крила, та мені було видно лише смертоносне плетиво ниток на сірій бруківці, досі ще мокрій після недавнього дощу і вкритій шаром скляного пилу. Звідкілясь мені було чути Сімпкінів регіт — гучний і пронизливий.

А потім на бруківку впала тінь.

Тихенько стукнувши, на плити приземлилися два велетенські тверді копита. Асфальт під ними взявся бульбашками.

Над тенетами попливла пара, насичена мерзенними випарами часнику та розмарину. Мій розум був отруєний. Голова запаморочилась, тіло ослабло...

А потім сокола огорнула темрява і загасила його думки, наче вогник свічки.

18

Два дні після Найменування були вкрай тяжкі для Натаніеля. Фізично він був геть виснажений: виклик Бартімеуса та їхній магічний герць висотали з хлопця всі сили. Вже дорогою додому з Темзи він почав потроху шморгати носом, а надвечір уже не шморгав, а рохкав, як кабан. Уранці виявилось, що він по-справжньому застудився. Коли він з’явився на кухні — блідий, наче привид, — пані Андервуд вистачило одного-єдиного погляду, щоб тут-таки відправити хлопчину назад до ліжка. Невдовзі вона сама зайшла до Натаніелевої кімнати й принесла пляшку з гарячою водою, бутерброди, шоколадку й чашку чаю з медом та лимоном. Натаніель, укритий ковдрою аж по вуха, прокахикав слова подяки.

— Нема за що, Джоне, — відповіла господиня. — Тільки цього ранку не показуй і носа з кімнати. Адже ми хочемо, щоб ти здоровий поїхав до Парламенту, — вона оглянула кімнату й насупилася. — Щось тут пахне свічками. Й зіллям. Ти часом не практикувався?

— Ні, пані Андервуд, — Натаніель подумки прокляв свою недбалість. Адже він ще ввечері збирався відчинити вікно й провітрити кімнату, але за втомою геть забув про це. — Іноді таке трапляється: сюди долинають запахи з кабінету пана Андервуда.

— Дивна річ. Раніше я такого не помічала.

Вона знову нюхнула повітря. Натаніель аж прикипів очима до краю килима — місця, звідки зрадливо визирав намальований пентакль. Величезним зусиллям Натаніель відвернувся й захлинувся кашлем. Пані Андервуд. одразу забувши про все, подала йому чашку з чаєм.

— Випий це, любий. А потім спробуй заснути. Я зайду до тебе в обід.

Задовго до того, як пані Андервуд виконала свою обіцянку, вікна в кімнаті було відчинено, саму кімнату провітрено, а підлогу під килимом витерто дочиста.

* * *

Натаніель лежав у ліжку. Нове ім’я, нав’язане паном Андервудом, дивним чином лунало в його вухах. У ньому було щось фальшиве і навіть трохи безглузде. Джон Мендрейк! Пасує якомусь чарівникові з підручника історії, а не застудженому хлопчиськові—шмаркачу Він розумів, що ніяк не може звикнути до нового імені, а забути старе — й поготів...

Забути старе ім’я, одначе, йому не дозволять. Хоча б Бартімеус. Навіть запобіжні заходи — бляшанка з-під тютюну на дні річки — не давали Натаніелю відчуття безпеки. Хоч як він намагався викинути все це з голови, тривога поверталася, переслідувала його, гризла й мордувала, наче нечиста совість. А що, як він забув щось важливе, а демон це помітив?.. А що, як цієї самої хвилини Бартімеус вигадує щось мерзенне, замість того, щоб стежити за Лавлейсом, як йому наказано?

Натаніель совався на зібганих простирадлах, серед помаранчевих шкуринок, і на думку йому спадали різноманітні прикрі речі. Його мучила непереборна спокуса дістати зі схованки своє магічне дзеркало й перевірити, що зараз робить Бартімеус. Та хлопець чудово розумів, що це нерозумно: голова йому йшла обертом, говорив він тихо й хрипко, ледве вистачило сил сісти в ліжку, — де вже йому впоратися з норовистим бісеням. Доведеться поки що облишити джина. Нічого, обійдеться й так.

Завдяки турботам пані Андервуд Натаніель уже третього ранку встав з ліжка.

— Дуже вчасно, — зауважила господиня. — Цього вечора ми виходимо у вищий світ.

— А хто там буде? — поцікавився Натаніель. Він сидів, підбігавши ноги, в куточку кухні й глянцював свої черевики.

— Триста міністрів — членів уряду—з чоловіками й дружинами, кілька учнів—щасливчиків, що вже одержали імена... і ще кілька менших чарівників на цивільній чи військовій службі — тих, що вже роблять кар’єру, але ще не знайомі з потрібними людьми. Ці збори — чудова нагода поглянути, хто зараз у фаворі, Джоне... і хто що зараз носить. На літній зустрічі, в червні, дехто з жінок—міністрів був у сукнях самаркандського стилю. Дуже цікавий стиль, але він, звичайно, не прижився. Що з тобою, Джоне?

Натаніель упустив щітку.

— Нічого такого. Вона просто вислизнула. А чому самаркандського, пані Андервуд? Що в ньому такого модного?

— Навіть гадки не маю. Якщо ти вже впорався з черевиками, почисти свою куртку.

Можливо, уроки допомогли б Натаніелеві затамувати хвилювання, та була субота, й тривога терзала його цілісінький день. О третій годині, задовго до призначеного часу, хлопець одягся у свій найкращий костюм і заходився вештатись кімнатами, аж поки наставник визирнув зі спальні й наказав це припинити.

— Годі вже тупати, хлопчику! У мене через тебе голова гуде! Чи, може, ти хочеш залишитися сьогодні вдома?

Натаніель спантеличено крутнув головою й навшпиньки подався до бібліотеки. Там він поринув у пошуки спонукальних заклять для джинів середнього рівня й ненадовго забув про свої тривоги. Час минав, хлопчина працював над складним закляттям Зазубленого Маятника, коли раптом до бібліотеки влетів пан Андервуд у своєму найкращому плащі.

— Ось