Мак Карсегі - Османськими шляхами, Мак Карсегі

–Чого вам?

–Салам Алейкам, – злегка схилив голову Мустафа.

Чоловік у відповідь зневажливо звів брову.

–Гостинний у тебе товариш, – вколов Василь.

–Мені потрібен Кірам, – не зважив на слова козака кримчак. – Скажи – Мустафа приїхав.

Чоловік ще раз усіх оглянув, скривився, немовби чогось гіркого скуштував і зник за дверима.

–Ти певен, що це хороша ідея? – запитав Богдан.

–Ні, – закрутив головою Мурат, – але у цьому гадюшнику Рахман нас точно не шукатиме. А якщо й шукатиме, то в останню чергу. Це дасть тобі час розпитати про доньку і знайти найманців.

Богдан згідливо закивав, зітхаючи. На кого ще надіятись тут, на чужині? Вибору не багато. Тим паче, що кримчаки один раз уже відвели козаків від зустрічі з Рахманом. Довіру підтримувало й те, що вони зараз в одній упряжці. Мають спільного ворога, який будь що хоче їх убити.

Знову скрипнули двері. Але цього разу вони прочинились навстіж.

–Заходьте, – буркнув чолов’яга.

Коней залишили в першій кімнаті, яка справді була більше схожою на конюшню. Наступна була не надто кращою. Підлогу рясно встеляла солома. Але сюди, хоча б потрапляло сонячне світло. Та й смороду не було.

Під стіною стояв досить довгий стіл, за яким сидів чоловік. Його кремезний силует вимальовувався на фоні вікна і кидав густу тінь в темну кімнату. В мороці стояли ледь помітні постаті. Богдан зауважив їх з півтора десятка. Він був певен, що вони озброєні до зубів.

–Якими вітрами? – підсунув підсвічник до себе чоловік за столом. Вогонь свічки освітив обличчя. Його прорізали кілька страшних шрамів, а одне око прикривала чорна пов’язка.

–Не знаю, чи впізнав би тебе, Кіраме, – невпевнено усміхнувся Мустафа.

–Я змінився з того часу, як ми бачились востаннє. Скільки часу минуло? Років десять?

–Майже дев’ять.

–Не думав, що ще колись ще побачимось, – Кірам підвівся і вийшов з-за столу.

–Я також. Не був певен...

–Що я ще живий?

–Так, – погодився Мустафа.

–Це страшне місце, – розвів руками Кірам. – Мало хто з наших спільних знайомих ще живе на цьому світі. Та нам пощастило. Адже так?

–Так.

–Так... – затягнув одноокий. – Ти утік, друже. Залишив мене тут самого. А навколо було безліч ворогів.

–Ти ж знаєш, що я не втікав. Мене силою забрали. Паша тоді робив рейди, виловлював безхатьків і продавав. Я потрапив до його рук і мене купили. А тоді повезли на Перекоп. Що я міг тоді зробити, чотирнадцятирічний хлопчисько-сирота?

–Міг чи не міг? – потер підборіддя Кірам. – Сталось, як сталось. І можливо це на краще. Тепер це моя частина міста. Сюди не наважуються потикнутись і беї, і паші, і мурзи, і сам султан.

–Радий, що тобі вдалось вижити, – прищурив очі Мустафа.

–Довелось убити не одного ворога. Ось, що вони, – вказав на шрами на обличчі Кірам, – залишили по собі. Ось таку пам’ятку.

На якийсь час у приміщенні повисла напружена тиша. Ніхто не наважувався на те, щоб сказати хоч щось. Прийом вийшов не надто теплим.

–То з чим прийшов, друже? – запитав господар. – І чого невірних привів?

–Невірні життя мені та побратимам моїм врятували. Тож допомагаємо один одному. А тут надіявся на твою поміч, як від старого товариша.

–Хм... Якщо так, то сідайте до столу. За вечерею все й обговоримо.

Таїти чогось не було сенсу. Тож гості розповіли про усе по порядку. Кірам надривав живота, коли почув про відрубані руки Девлета-паші і плескав у долоні під час розповіді про нічну атаку козаків у горах.

–Багато історій чув про невірних, як про затятих, вмілих та безстрашних воїнів, – втер обличчя після напитку Кірам. – Але важко було у це повірити, зважаючи на те, що я бачу тут, у Кафі. Тисячі невільників щороку. Діти, жінки, чоловіки. І усі, як один безпомічні. Можливо у інших містах, тих що ближче до їхньої батьківщини, вони ще мають якусь надію. Але тут вона помирає. За цим можна спостерігати в реальності. Бранці далеко від дому і вони усвідомлюють, що більшість з них опиниться ще далі. Зрештою зневіра бере гору. Напевне так помирають у них волелюбність та войовничість.

Отже Рахман-паша кажете? Також про нього доходили чутки. Це жорстока людина. А найгірше, що цілеспрямована та гордовита. Він в’їхав у місто за два дні до вас. З ним тридцять три воїни. Обшукують, розпитують про п’ятьох мужчин. Чітко знають про двох невірних. Один з яких накульгує, – Кірам перевів погляд на Василя, а тоді на Богдана. – Також шукають молодого козака, який цікавиться продажем дітей у Кафі. Шукає доньку.

Як бачите, я багато чого знаю, – хитро усміхнувся господар. – Але ви пролили остаточне світло на те, що відбувається у місті. І рано чи пізно Рахман прийде сюди, у мої володіння. Правду кажучи, я б не хотів цього. Він неодмінно заручиться підтримкою вельмож Кафи. Знать завжди підтримує знать. А коли їм це вигідно й поготів. Боюсь, що руками Рахмана, тутешні вельможі захочуть врешті розправитись зі мною. І те, що ви тут, лише надасть їм лишній повід до цього. Вони натравлять його на мене, як хижого звіра, щоб ослабити.

–Отже ти не допоможеш? – насупив брови Мустафа.

–Якби я допомагав усім направо і наліво, то де б зараз був, друже. Щоб вижити у цьому жорстокому світі, я робив лише те, що вигідно мені. І крапка.

–Ми можемо заплатити, – намагався переконати колишнього друга Мустафа.

–Так, можете. Але я можу також просто забрати ваші пожитки. Тай на тому кінець.

–Трясця, – вилаявся Богдан і схопився за пістоля, але вмить відчув холодний дотик сталі на власній скроні.

Гостей обступили озброєні люди.

–Я б дуже не рекомендував вам цього робити, – спокійно, немов би нічого не відбувалося, сказав Кірам.