Марго Л. Стедман - Світло між двох океанів, Марго Л. Стедман

Сиднеєм і Пертом. На верхній палубі, ближче до носа судна, містилося кілька кают для пасажирів першого класу. Том ділив свою каюту третього класу зі старим моряком.

— Я ходив цим маршрутом п’ятдесят років, вони не посміють вимагати з мене плату. До біса їх! — весело сказав чоловік і переключив свою увагу на велику пляшку міцного рому. Щоб уникнути випарів алкоголю, протягом дня Том прогулювався палубою, а вечорами грав у карти в трюмі.

Із першого погляду можна було зрозуміти, хто пройшов війну, а хто відсидівся вдома. Це було відчутно, тому ті та інші трималися свого гурту. Перебування в утробі судна освіжило спогади про кораблі, що везли їх, новобранців, спершу на Близький Схід, а потім у Францію. Щойно прибувши на борт, вони якимось тваринним інстинктом розуміли, хто був офіцером, хто нижчий за чином та звідки вони пливуть.

Як і на військових суднах, щоб якось оживити подорож, вирішили додати трохи спортивного інтересу. Правила гри були досить знайомі: переможе той, хто першим дістане сувенір від пасажира першого класу. Та не будь-який сувенір, а пару жіночих панталон. Призовий фонд подвоювався, якщо власниця зняла їх із себе.

Заводій, вусатий чоловік на ім’я Макґовен, пальці якого пожовкли від сигарет «Вудбайнз», дізнався в одного зі стюардів список пасажирів. Вибір був обмежений, адже на кораблі розміщувалося лише десять кают першого класу. Адвокат та його дружина (краще триматися від них подалі), кілька літніх подружжів, пара старих дів (це убезпечувало), та найкращим варіантом була дочка якогось багатія, яка подорожувала наодинці.

— Думаю, можна піднятися по борту й пролізти через вікно в її каюту, — заявив вусатий. — Хто зі мною?

Небезпечна ініціатива не здивувала Тома. Відколи він повернувся, чув десятки таких історій. Чоловіки заради примхи ризикували власним життям: використовували шлагбаум залізничного переїзду як перешкоду на кінних перегонах; пливли в бурхливу течію, щоб переконатися, чи зможуть вони виплисти звідти. Багато чоловіків, котрі ухилились від смерті там, на війні, тепер, здавалося, ставали залежними від її чар. Проте чимало з них були самі собі хазяїни. А може, просто любили вихвалятися.

Наступної ночі, коли Тому знову наснилися жахіття, він вирішив прогулятися палубою. Була друга година. У цей час він міг ходити де завгодно, тому чоловік повільно прогулювався, спостерігаючи за місячною доріжкою на воді. Притримуючись за поручні, щоб протистояти хитавиці, Том піднявся на верхню палубу й трохи там постояв, вдихаючи свіжість морського бризу та милуючись зірками, які щедро розсипала ніч.

Краєм ока він побачив проблиск світла в одній із кают. Том здивувався, що навіть у пасажирів першого класу буває безсоння. Та якось інтуїтивно він усвідомив знайоме невловиме відчуття неприємностей. Підкравшись до каюти, він зазирнув у вікно.

У тьмяному світлі побачив жінку, притиснену до стіни, хоча чоловік, який також був там, не торкався її. Він наблизився до неї з лукавою посмішкою, які Том бачив занадто часто. Упізнавши чоловіка з трюму, Том згадав про приз. От тупоголові ідіоти! Шерборн узявся за клямку, і двері відчинилися.

— Дай їй спокій, — сказав, увійшовши в каюту. Він говорив стримано, але категорично.

Чоловік розвернувся, щоб побачити, хто це, але, впізнавши Тома, посміхнувся:

— Хай йому грець! Думав, що то стюард! Допоможи мені, я саме…

— Я сказав, дай їй спокій! Вимітайся звідси! Негайно ж!

— Однак я ще не закінчив. Я просто хотів зробити леді приємне. — Від вусаня тхнуло алкоголем і тютюном.

Том поклав руку йому на плече і стис настільки сильно, що той аж скрикнув. Він був на голову нижчий від Тома, однак також спробував ударити його. Том схопив його зап’ястя і викрутив руку.

— Ім’я та звання!

— Маккензі. Рядовий. 3277, — рефлективно назвав свій особовий номер чоловік.

— Рядовий, ви вибачитеся перед цією молодою леді, повернетеся у свою койку і не станете висовуватися на палубу, поки ми не причалимо. Зрозуміло?

— Так, сер! — Вусатий повернувся до жінки. — Прошу вибачення, панянко! Я не хотів вам зашкодити.

Перелякана дівчина ледь кивнула.

— А тепер — геть! — сказав Том, і чоловік, раптово протверезівши, вилетів з каюти.

— З вами все гаразд? — запитав Шерборн дівчину.

— Я-я думаю, так.

— Він зробив вам боляче?

— Він не… — вона говорила не стільки Томові, як собі. — Насправді він не чіпав мене.

Том поглянув на обличчя дівчини. Її сірі очі, здавалося, заспокоїлись. Розпущене темне волосся хвилями спадало аж до плечей, а кулаки й досі стискали зібрану біля шиї сорочку. Том узяв з гачка на стіні халат та накинув на дівчачі плечі.

— Спасибі! — сказала вона.

— Мабуть, жахливо перелякалися. Боюся, дехто з нас ще не звик до цивілізованої компанії.

Вона промовчала.

— Він більше не завдасть вам неприємностей. — Том поправив перевернутий під час сутички стілець. — Повідомляти про нього чи ні — вирішуйте самі. Я б сказав, що зараз йому трохи бракує клепки.

Вона запитально поглянула на чоловіка.

— Пережите на війні змінює людину. Правильні та неправильні вчинки для декого не настільки різняться. — Том повернувся, щоб піти, але затримався у дверях. — У вас є повне право притягнути його до відповідальності за скоєне, якщо ви цього хочете. Але, думаю, у нього й так достатньо неприємностей. Тому, як я й казав, це на ваш розсуд.

І він зник за дверима.