Юлія Феліз - Ти мене не знаєш, Юлія Феліз

Глава 2

Вероніка

Як я могла недооцінити шанс зустріти Ковальчука на площі? Хоч Київ — велике місто, але ми всі з’їхалися на канікули додому, а Контрактова — улюблене місце тусовок нашого ліцею, який, до речі, недалеко звідси. Я почуваюся такою ідіоткою.

— Тобі добряче дісталося? — друг Богдана, в кепці задом наперед, сміючись штовхає його ліктями. — Ходімо купимо води і замиємо пляму, бо точно залишиться слід.

Мої тривожні думки різко перериваються, коли Богдан з усієї сили бахає по огорожі ногою. Потім дістає з внутрішньої кишені куртки пачку вологих серветок і починає терти потворну синьо-зелену кляксу. Замість зникнути, вона темнішає і розповзається ще більше. Черга потроху просувається вперед, і я подумки молюся, щоб хлопець на касі ворушився, щоб мені не довелося стояти поруч із Ковальчуком і згорати під його спопеляючим поглядом. Він, мабуть, вирішити знищити мене морально, щоб більше ніколи не мати від мене неприємностей. Пасмо темного волосся спадає на засмагле обличчя. Я кидаю на нього погляд, який мав би означати “віибач, будь ласка”, а насправді ловлю себе на думці, що просто милуюся його красивим профілем.

Коли він засовує великі пальці в кишені джинсів і гойдається вперед-назад на п’ятах, я розгублено видихаю й нарешті відводжу погляд. Замість того, щоб відвернутися й позбавити мене від докорів сумління, він стріляє в мене очима й посміхається лише кутиками губ. Я вловлюю цю швидкоплинну посмішку, і тепло розливається по моїх щоках. Я усвідомлюю, що червонію, розриваючись між шоком від жахливого польоту та потоком спогадів про шкільні роки, що проносяться в моїй пам’яті. Його короткий, але чуттєвий прояв уваги здається несправедливим, залишаючи мене розгубленою тривалий час.

Чи завжди Богдан був таким привабливим? Може здатися дивним, що я помітила це зараз, та мені байдуже. Я завжди була надто зайнята тим, що намагалася ігнорувати цього придурка, коли він дражнив мене в школі. Однак зараз я бачу не одинадцятикласника в ідеально напрасованій сорочці, а привабливого молодика, високого, з гарною фігурою, яку не може приховати куртка. Роки занять на тренажерах, безумовно, пішли йому на користь.

Востаннє, коли я бачила його без куртки, мій розум був кришталево чистим. На уроках фізкультури, які я ненавиділа, я намагалася не підходити близько до тієї частини зали, де хлопці грали у баскетбол чи футбол, бо боялася отримати важким м’ячем по голові. А Ковальчук і решта, наче навмисно жбурляли м’яч так, щоб ми з дівчатами ніколи не почувалися в безпеці. 

Після школи він катався з друзями на скейті і курив за торговим центром. Це дуже мене дратувало, бо дорога до нашого з Кариною будинку пролягала через парковку, де компанія Ковальчука любила тусити. Ми завжди намагалися проскочити відкриту ділянку якомомга швидше, але це було складно зробити. Вони з хлопцями завжди чіплялися до нас, вигукували якісь непристойності і улюлюкали нам услід. Якось я намагалася дати гідну, як мені здавалося, відповідь, на що він лише висміяв мене і сказав:

— Не розумію, чим ти не задоволена, Вухо. Це єдиний прояв чоловічої уваги, на який ти можеш розраховувати. 

Образа досі палає в моїх грудях через те, наскільки його слова були неприємні для мене. Він ніколи не називав мене на ім'я, завжди Вухо. Хоча всі вважали, це тому, що я була незмінною ведучою шкільних свят і солісткою шкільного танцювального колективу. Та я знала, що це не так. До всього, я ще мала найкращу успішністьі класі і отримала найвищий бал на ЗНО. Заучок ніхто не любить, а надто погані хлопці, яких  у престижному ліцеї тримають тільки завдяки грошам батька.

Напруга зростає, коли ми підходимо до колеса. Я помічаю, що він стискає той самий скейтборд, який був у нього в школі, прикрашений пошарпаними наліпками та логотипом моєї улюбленої рок-групи, наклеєним посередині.

Задивившись на Ковальчука, я не помічаю, що черга зупинилася, і наштовхуюся прямо на його спину. Від нього приємно пахне, спина широка і тверда, це відчувається навіть через куртку. Я починаю швидко перебирати ногами, щоб відступити якнайдалі від нього.

— У тебе проблеми із зором, Вухо, - ричить він. — Обережніше!

— А, так. Вибач, - невпевнено кажу я, поправляючи шапку.

Двоє інших хлопців і Ковальчук вибухають сміхом, грайливо ляскаючи один одного ро плечах.

— Ніко, з тобою все гаразд? -- запитує Карина з-за моєї спини. Подруга злобно дивиться на гурт хлопців, а вони лише шкіряться і сміються ще голосніше.

Я киваю. Що ще я маю сказати? Ніхто з величезного натовпу в черзі не наважується зробити зауваження групі хлопців, які явно знущаються з нас.

Поки я набираюся сміливості, щоб просто вибачитися перед ним, Лана штовхає мене ліктем. 

— Чого ти витріщилася на нього? — вона говорить тихіше, скануючи Ковальчука з голови до ніг. — Очевидно, він все той же козел, що був у школі. Сумніваюся, що він сильно змінився.

— Що? — ого, я не знала, що мій голос може звучати в такій високії тональності. Погляд, який вона на мене кидає, змушує мене ковтнути. Я знову розриваюся між тим, якою мене хочуть бачити мої друзі, і тим, якою я є насправді. — Ну, я просто…

— Так, давайти забудемо про Ковальчука і компанію. Ми не бачилися купу часу, і я хочу просто відпочити, — оголошує Карина досить голосно, щоб хлопці теж почули.

— А у мене інша пропозиція, — лагідно муркоче Лана, поправляючи шарф, — чого б нам не потусити всім разом. Ми все-таки однокласники. Досить вже цих дитячих війн. Ми вже не школярі. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍