Ксенія Демиденко - Подаруй мені себе, Ксенія Демиденко

— Тоді нам потрібні  креветки тигрові. Півкіло, - і у візочок гепнувся пакет заморожених креветок за  чотириста гривень.

— Півкіло? – мої брови зігнулися домиком і задерлися вище  чолки.

— А шо? Два голодних мужики у тебе вдома – ще та саранча. Вип’ємо, то треба ж закусити чимось пристойним! Ми з твоїм батею не алкоголіки, а солідні бізнесмени! Солідні люди їдять солідні салати!

— Ага, минулого року відро того «Олів'є» з’їли солідні бізнесмени -  і нормально, оком навіть не повели, язик не повернувся сказати, що не таке. Європа тебе зіпсувала! Не один же ви салат будете з батьком їсти? – все одно  не розумію.

— Повір, від цього салату тебе за вуха не відтягнеш, тому я з врахуванням, що ти захочеш повторити, але у магазин пертися буде облом. До речі, їстівна частина тих креветок не така вже й велика. Там відходів багацько.

— Другий інгредієнт – сир, я так розумію,- чисто логіка, просто зупинилися напроти стелажів із сиром. – Де тут найдорожчий? – іронічно шукала серед сортів сиру із космічними цінами.

— Там немає сиру. Розслабся!

— Невже?  А що там є?

— Горішки.

— Які?

— Кедрові!

— Ти впевнений, що тут такі продають?

 — Зараз дізнаємося. Он дівчина у фартушку і з бейджиком. Дівчино, а чи не підкажете мені…, - пішов питати, але питає так, немов на побачення запрошує.  О-о-о, і ця дурепа мліє. Що він таке знає, що усі жінки на нього так реагують? Якась магія. Феромон на феромоні й харизмою накриває. Не здивована, що дівчина кудись втекла й повернулася із пакетиком кедрових горішків. Знайшла б навіть, якби не було. Дипломатія – рушій усього. Пакетик такий малесенький, а ціна на ціннику, як за мішок. Ще пару таких інгредієнтів для цього нереального салату – і все, нас чекає книга рекордів Гіннеса, розділ «Нереально дорогі салати»!

 — Аж свербить дізнатися інші інгредієнти, - не змовчала.

 — Всього-на всього, парочка авокадо і декілька манго, - так спокійно, а мене аж смикнуло.  Блін, навіщо все це дрібнити й замащувати   майонезом, якщо можна з’їсти й так?  Таки погоджуся з письменником Джеймсом Джойсом, що написав у своєму романі «Улісс»: «Бог створив їжу, а Диявол – кулінара». Дядькові Ромі  я довіряла – він умів готувати,  і страви виходили завжди «пальчики оближеш, обсмокчеш і ще раз оближеш, раптом що лишилося». Як на мене, я б жінкам заборонила заходити на кухню – у чоловіків  куховарити виходить краще. Аргументи? Да скільки хочете! Багато ви бачили шеф-кухарів жінок? А чоловіків – валом! Мій тато прекрасно готує. Правда, не тому, що  йому хотілося цим займатися, як мами не стало – змушений був осягнути цю науку.

—Так, мала, все купили, поїхали на касу?

Я все ж банку горошку схопила і поїхали. Платон мені друг, але «Олів’є» - то салат перевірений роками, поколіннями, шлунками. Поки хрещений задарював компліментами втомлену касирку, щоб та хоча б посмішку з себе вичавила, до мене підійшов охоронець і попросив дістати з кишені  начебто поцуплений батончик «Баунті». Мені стало страшенно соромно, бо я не планувала його цупити, просто  тимчасово поклала – і забула. Карл, я зовсім забула про той чортів «Баунті»!

— Клептоманія, мадам? – скривившись у посмішці й, окинувши вміст візочка, в якому лежав доволі дорогий оплачений хрещеним набір продуктів, що не ліпився до батончика за десять гривень, мовив охоронець Андрій. Я його ім’я на бейджику прочитала.

— Та ні, юначе, яка клептоманія? Я зараз поясню, – цілком спокійно мовив дядько Рома, відвів юнака-спостерігача вбік і тихенько щось йому нашептав. Потім повернувся на касу, заплатив за Баунті й, зібравши усі продукти в об’ємний целофановий пакет, знову завантажив усе у візок. А далі, немов нічого не сталося, рушив до підземного паркінгу.

— Що ти йому там такого наговорив? Він спочатку червонів, потім зблід, як мрець? – мене реально розбирала цікавість. Мій хрещений ще та Шахерезада, як вигадає щось. А як він казки розказувати вміє! Телебачення в його особі втратило  шикарного ведучого передачі «Казочки для дітей».

— Та нічого, сказав, що у тебе ПМС і ти настільки хреново почуваєшся, що можеш чого доброго й покусати. І лише «Баунті» тебе здатне врятувати. Така собі рятівна пігулка для неадекватних!

— ПМС? Цікава відмазка. А ти як дізнався? – і навіщо я його про це спитала. Краще б промовчала.

— Дівчинко моя люба, я старий – так, проте не сліпий ще. Із здоров’ям у тебе все гаразд? – серйозно поцікавився.

— Нормально. А чого питаєш?

— Пачка прокладок якась завелика, то й питаю…. – ніколи не страждав  від незручних тем і ситуацій. З ним можна було обговорити все. Це тато міг застигнути з розумним виразом обличчя і видати щось на зразок: «А чи не зарано ти цими питаннями цікавишся?» або «А я почім знаю? Он погугли – і заспокойся!» Хрещений дядя Рома лукаво зводив свої густі брови й пояснював  так доступно й цікаво (частенько дуже смішно), що Гугл не міг у цьому з ним конкурувати.

— А-а-а, то я запаслася. Акція! – на відміну від хрещеного, я  все ж не забуваю, що він чоловік, тому заливаюсь рум’янцем. Та я просто тону у червоній фарбі. Благо, що на  парковці темрява й не дуже видно.

Хрещений клацає брелком – і я бачу як запищав невеличкий електрокар салатового кольору, до якого ми якраз і під’їхали з тацею.

— Вау-у-у, яка краля! Ти купив нову тачку? Чи у дружини забрав? – на мить я замилувалася цим шедевром машинобудування. Навіть тут, у напівтемряві паркінгу, машина блищала й ефектно виділялася з-поміж чорних та червоних автомобілів. – Отут ще якби затюнінгувати під морду анаконди, фари – немов очі, - я вже уявила цю дивовижну картинку…