Яна Паувел - Відомство мертвих душ. Тіло без душі, Яна Паувел

До тями привів тихий смішок. Смішно йому? Забрався в її ліжко, налякав своїми фіолетовими очиськами, а тепер сміється?!

- Інших ліжок, як ти сама можеш переконатися, тут немає, та й твоя душа швидше адаптується до тіла, якщо його тримати в теплі.

Андрея зажмурилась на мить, опанувала себе і, ігноруючи біль, встала. Лірієць незворушно лежав на ліжку, закинувши руки за голову і дивився вверх. І, хоча зовні він виглядав цілком розслабленим і спокійним, вона відчувала, що це не так. Десь на підсвідомому рівні закралася тривога, і Андрея не змогла це проігнорувати.

- Що не так? – тихо запитала вона, дзвінким, але хриплим голосом.

Сама здивувалася, і навіть обхопила руками горло. Голос був незвичним, чужим. Хоча, чому це вона дивується – звісно голос їй незнайомий, це ж не її тіло.

- Треба поїсти, - проігнорувавши її запитання, промовив лірієць, - ти так не думаєш?

Під її уважним поглядом, він встав, розправив свій одяг, зав’язав у хвіст довге біле волосся і попрямував до дверей. Андрея деякий час дивилася йому вслід, після чого оглянулась довкола, і мимоволі обійняла себе руками.

Сірі облуплені стіни, скрипуча і схоже гнила підлога, вікна з потрісканими шибками. Вночі вона нічого не могла роздивитися в повній темряві, а зараз… Тут їй тепер доведеться жити? В цих руїнах?

- У тебе є краща ідея? – єхидно поцікавився лірієць з сусідньої кімнати.

Вона тяжко зітхнула, і повільно пішла на його голос. Вийшовши з кімнати, була ще більше вражена розрухою. На місці великих скляних дверей, залишились тільки уламки скла і дерева, увесь хол був засипаний сухим листям – його наніс з вулиці вітер. Вона б не здивувалася, якби їй на зустріч вистрибнув привид. Такі місця зазвичай кишіли потойбічними сутностями. Схоже, тут був другий поверх, але дістатися туди без магії було практично неможливо – сходи в жахливому стані. На них не те що ступити, навіть дивитися було лячно.

- Я тут, - вийшов їй на зустріч з непомічених раніше дверей лірієць. – Їсти будеш?

У неї була нехай і орендована, але двокімнатна квартира майже в центрі Совігарду. За час роботи, вона накопичила майже сто тисяч октавій. І що тепер? Вона буде жити тут? В цьому убогому місці? Тут взагалі можна жити?

- Дах не протікає, від холоду допоможе захиститися магія, але, якщо тебе щось не влаштовує, можеш хоч зараз покинути це місце.

Вона перевела приголомшений погляд на лірійця.

- Мене не влаштовує, що ти порпаєшся в моїх думках, - роздратовано повідомила вона чоловіку.

- Мені вдати, що я нічого не чую? – продемонструвавши в хижій усмішці гострі ікла, поцікавився нелюд.

Так ніби від цього їй стане легше. Лірієць тільки усміхнувся у відповідь і зник в приміщенні. Тяжко зітхнувши, вона попрямувала за ним. Судячи з усього це мала бути їдальня. Тут було величезне на всю стіну вікно, шибки в якому були частково вибиті, від чого вітер вільно гуляв кімнатою. Під стіною потрощені і частково пошкоджені часом лежали перекинуті стільці і уламки стола.

- Обережніше, не поріжся… - за мить до того, як вона наступила на скло, попередив лірієць.

- Що це за місце? – переступивши перешкоду, Андрея відхилила занавіску і нарешті увійшла у більш-менш чисте приміщення.

- Чим менше ти знаєш, тим краще, - з цими словами чоловік поставив на мармуровий стіл тарілку з салатом, після чого протягнув їй виделку.

Тобто, їй це пропонувалося з’їсти?

- Не подобається – сиди голодна, - з легкістю прочитав її думки нелюд.

І раніше вона можливо відмовилася б, зараз же поспішно схопилася за тарілку і сміливо зустріла насмішкуватий погляд лірійця.

Жуючи неквапливо свою порцію салату Андрея кидала час від часу допитливі погляди на свого рятівника. Чоловік їв повільно, і явно про щось думав. Від роздумів у нього навіть зморшка між брів вилізла. Хмурим і задумливим він їй подобався ще менше, ніж злим і невдоволеним.

Короткий роздратований погляд, дав зрозуміти, що і ці думки лірієць прочитав з легкістю, а це наводило на деякі роздуми.

- Усі тепер зможуть вільно копирсатися в моїх думках?

- Тільки я, - заперечно мотнувши головою, промовив лірієць і напросився на обурений погляд. – Я контактував з твоєю душею, це цілком нормально… - з обуреного погляд трансформувався в роздратований. – Що? Не подобається?

- А таке може комусь подобатись? – перекривила вона його, і лірієць хмикнув.

- А ти нічого так, - несподівано промовив він. – Боявся – заб’єшся в куточок і будеш нити про долю свою нещасну, до кінця своїх  днів.

Салат і так був не особливо смачним, а спогади, що зринули в пам’яті у відповідь на слова чоловіка остаточно відбили апетит. Відклавши виделку, Андрея тяжко зітхнула і заглянула лірійцю в очі.

- Що будеш робити? – тихо запитала вона. Нелюд проігнорував її запитання і тільки усміхнувся кутиком губ. – Чому мовчиш? Чи ти збираєшся їм усе пробачити? – все ще тиша у відповідь. – Знущаєшся?! – мимоволі розізлилася Андрея. – Вони підставили тебе і мало не вбили мене! А ти просто спустиш їм це з рук?