Адам Пшехшта - Акули і дрібна рибка

П‘ятого липня, сорокового року

На Польщу напав ворог, ніхто не знає його силу.

З заходу рушили танковою навалою,

Але їх зупинили хлопці під Млавою.

На сході сяють зірки більшовиків,

Б‘ється піхота, в крові шаблі кіннотників.

“Каруселі” блакитне небо стережуть,

Вороги до нашого дому не дійдуть.

-- Дійсно вороги не дійдуть? – запитав Маруня, коли вони вже продерлися крізь натовп, що оточував вуличних співаків.

-- Сержанте, ми програємо війну! – гаркнув Кроне. – Це вже кінець.

З-за рогу до них долинув нерівномірний тупіт кованих чобіт, солдати навіть не намагалися крокувати в ногу. А може не могли крокувати в ногу? Найкращі підрозділи давно воювали на фронті, тепер мобілізували останніх резервістів, збирали добровольців.

“Двієчник” сумнівався, що вони могли якимось чином вплинути на хід війни. Вже все було вирішено.

***

Зі сну його вирвав дзвінок телефону; сердитий, агресивний, здавалося він з задоволенням розірвав ранкову тишу. Кроне підняв опухлі повіки й глянув на годинник – доходила п‘ята ранку.

-- Що за чорт? – буркнув, простягаючи руку до слухавки, Кроне. – Слухаю, -- кинув різко.

-- Капітан Ростоцький, -- відрекомендувався нахаба. – Перепрошую, що розбудив, пане полковнику, але я телефоную за наказом Маршала…

“Двієчник” насупив брови, вмостився на ліжку. Ростоцький був ад‘ютантом Пілсудського, особою, якій Комендант цілковито довіряв.

-- Пане полковнику, Ви можете прибути в ГІЗС? Зараз, якомога швидше?

-- Якщо це необхідно…

-- Це прохання Маршала. Повторюю: прохання.

-- Виїжджаю, -- відповів після короткого вагання Кроне. Поспіхом миючись, він думав про дивний дзвінок. Чому зараз, о цій порі? Росіяни прорвали фронт? Навряд, тоді його розбудив би кур‘єр з “Двійки”. У Пілсудського була справа до нього? Гаразд, але чому о п‘ятій ранку? Яка різниця: о п‘ятій, чи, наприклад, о восьмій? Невже ця зустріч відноситься до позаслужбових?

Кроне завмер, простягнувши руку по рушник. До восьмої на території Головного Інспекторату Збройних Сил будуть тільки вартові… Невже справа у цьому? Але для чого? Адже зараз, під час війни, прерогативи Керівника Держави були практично безмежними. Він міг зробити все, не оглядаючись ні на кого. В нього не було причин плести змови.

Закінчивши вмиватися, “двієчник” надів мундир, вже розмірковуючи, як йому добратися до ГІЗС. Виділений йому водій з‘явиться перед будинком о пів на восьму, не раніше. Потрібно ловити таксі, або попросити когось, щоб підвіз. Якщо для Пілсудського було важливим, щоб якомога менше людей знало про візит Кроне, дорога була кожна хвилина. О шостій мінялася варта. Він вискочив на вулицю, на ходу застебнув пояс з пістолетом, зупинився, приголомшено дивлячись на машину, яка явно чекала на нього. Без Маруні, чи будь-якого з призначених охороняти його жандармів поблизу.

-- Пане полковнику? – незнайомий йому чоловік в мундирі з відзнаками Автоколони ГІЗС поспішно вийшов з машини, відчинив задні двері. – Їдемо? – запитав.

-- Рушаймо, -- дозволив Кроне, всідаючись у зручне крісло “Пакарда”.

Не дивлячись на свої сорок з гаком за плечима, “двієчник” не міг позбутися дитячого захоплення транспортними засобами різних типів, він любив подорожувати машиною, однак сьогодні, з невідомих причин, вуркіт мотора не заспокоював, а дражнив. Щось було не так, явно не так…

Вони прибули на місце за рекордний час, назовні будинку, в якому знаходився кабінет Пілсудського, вже чекав Ростоцький. Привітавшись з Кроне, він пішов попереду – цілком без потреби вказуючи шлях, тричі нетерпляче відмахнувся від вартових. Ніким не зупинені й не контрольовані вони опинилися перед кабінетом Маршала.

-- Я почекаю тут, -- повідомив ад‘ютант. – На випадок, якщо буду потрібен.

Кроне постукав і зайшов, не чекаючи на дозвіл. Раз Пілсудському так спішно…

Керівник Держави сидів у кріслі – винятково не інвалідному, на колесах, а звичайному, солідному, оббитому чорною шкірою – і вдивлявся в карту, яка займала майже всю стіну.

-- Коменданте?

-- Підійди ближче, -- попросив Пілсудський.

Карта, що так цікавила Маршала, була вкрита дивними значками. Вони нагадували концентричні кола, що розходяться по воді. Їх супроводжували виражені у відсотках примітки.

-- Я не збираюся перепрошувати, -- сказав Пілсудський без вступів. – Може якби ми мали більше часу… В цій ситуації це вже не має жодного значення.

-- А може все-таки?! – вибухнув Кроне, здивовано відкинувши бар‘єр, який довгими місяцями відгороджував його від будь-яких емоцій. – Я вважав Вас… -- він обірвався на півслові, закусивши губи.

-- Своїм ментором? Справедливою людиною? – запитав гірко Маршал. – Я не був ані одним, ні другим. Але я викликав тебе не для цього. Ти офіцер і людина честі, а я твій командир. Тому ти мене вислухаєш, а також зробиш все від тебе залежне, щоб виконати мої накази.

-- Одягнути парадний мундир, поки сюди не прийшли росіяни? З усіма нагородами? – запитав насмішкувато “двієчник”. – Бо війну ми вже програли!

Йому відповів сухий сміх Пілсудського.

-- Річ у тому, що ми ще зовсім не програли, тільки завдяки тобі нам завдадуть остаточної поразки…

Відкинувши будь-яку видимість ввічливості, розлючений офіцер опустився перед кріслом на одне коліно, щоб поглянути Маршалові в обличчя.

-- Якщо Ви маєте намір продовжувати про моє так зване “програмування”, то… -- Керівник Держави жестом обірвав його, і Кроне наперекір собі – послушно замовк.

-- Ні, справа не в цьому, -- відповів змученим тоном, майже промурмотів Пілсудський. – Ти не зрадник і тебе не запрограмували росіяни. Справа зовсім в іншому. Розумієш, ми на шляху до перемоги в цій війні…

Підпухлі очі чоловіка в кріслі гарячково сяяли, бліде, вкрите мережею блакитних прожилок обличчя вкрилося потом.