Террі Пратчетт - Чаротворці, Террі Пратчетт

модно вбрані, але в Академії це нікого не дивувало, оскільки високий рівень фонової магії мав дивовижний вплив на гени.

Озирнувшись, Ринсвінд побачив й інші потічки сірих тіл, що покидали Академію через кожен водостік й прямували в напрямку зовнішньої стіни. Поруч із його вухом зашелестів плющ, і кілька щурів здійснило небезпечний стрибок йому на плечі, зісковзнувши його мантією донизу. В усьому іншому вони повністю ігнорували чарівника, що знову ж таки не особливо дивувало. Більшість створінь не звертала уваги на Ринсвінда. Він повернувся й кинувся до Академії, хльостаючи подолами мантії по колінах, аж поки не досягнув кабінету скарбія. Ринсвінд забарабанив у двері, і ті зі скрипом прочинилися.

— О. Ти, гм, Ринсвінд, чи не так? — запитав скарбій без особливого ентузіазму. — Що сталося?

— Ми тонемо!

Деякий час той витріщався на Ринсвінда. Скарбія звали Житник. Високий і жилавий, він мав такий вигляд, ніби в усіх попередніх життях був конем і в цьому ледве уникнув подібної долі. Людям завжди здавалося, що той дивиться на них своїми зубами.

— Тонемо?

— Так. Усі щури тікають!

Скарбій ще раз пильно поглянув на Ринсвінда.

— Не стій, заходь, — лагідно мовив він.

Ринсвінд пройшов за ним у низьку, темну кімнату й підійшов до вікна. Воно виходило на сади й річку, що мирно плинула до моря.

— Ти, гм, часом не перебільшуєш? — запитав скарбій.

— Перебільшую? — винувато перепитав Ринсвінд.

— Розумієш, це ж будівля, — промовив скарбій і, як більшість чарівників, які стикаються з головоломкою, скрутив сигарету. — А не корабель. Знаєш, їх можна розрізнити. За відсутністю морських свиней, що забавляються поруч із носом, або нестачею трюмів. Шанс піти на дно — украй незначний. Інакше, гм, нам би довелося розміститися в сараях і гребти до берега. Гм?

— Але щури...

— Припускаю, що в гавань прибув корабель із зерном. Так би мовити, гм, весняний ритуал.

— Однак я впевнений, що будівля здригалася, — сказав Ринсвінд із ноткою невпевненості.

У цій тихій кімнаті з каміном, у якому потріскував вогонь, усе більше не здавалося настільки реальним.

— Випадкове тремтіння. Може, гм, Великий А'Туїн гикнув. Ти маєш, гм, опанувати себе. Ти ж нічого не пив, га?

— Ні!

— Гм. А хочеш?

Житник пройшовся до темного дубового буфета, витягнув дві склянки й наповнив їх водою з глечика.

— У цю пору дня мені найкраще вдається херес. Скажи лише, гм, солодкий чи сухий?

— Гм, ні, — відмовився Ринсвінд. — Мабуть, ти маєш рацію. Напевно, мені слід трохи відпочити.

— Непогана думка.

Ринсвінд брів прохолодними кам'яними коридорами. Час від часу він доторкався до стіни й нібито прислухався, але згодом хитав головою.

Вдруге перетинаючи чотирикутне подвір'я, він побачив зграї мишей, що роїлися на балконі й неслися в напрямку річки. Здавалося, що й земля, по якій вони бігли, ворушилася. Придивившись, Ринсвінд побачив, що вона скрізь вкрита мурахами.

Ці мурахи не були звичайними. Магія, що століттями просочувалася крізь стіни Академії, зробила з ними дещо дивне. Деякі з них тягнули крихітні вози, інші їхали верхи на жуках, однак усі намагалися покинути Академію якнайшвидше. Від їхнього руху трава на газоні здіймалася хвилями.

Поглянувши догори, Ринсвінд побачив старий смугастий матрац, що проштовхнувся крізь горішнє вікно й вдарився об кам'яні плити внизу. Після зупинки, очевидно, щоб перевести дух, той трішки піднявся над землею й цілеспрямовано поплив уздовж газону в напрямку Ринсвінда. Той ледве встиг забратися геть. Перш ніж матрац пронісся далі, Ринсвінд почув пронизливе попискування й побачив тисячі рішучих ніжок під розбухлою тканиною. Навіть блощиці покинули свою домівку й вирішили не покладатися на можливість знайти деінде таке затишне житло. Одна з них помахала Ринсвінду лапкою й пропищала якесь привітання.

Ринсвінд позадкував, аж раптом щось торкнулося його ніг, і він похолов. Виявилося, що це кам'яна лава. Ринсвінд певний час споглядав на неї, однак вона не поспішала втекти. Він із вдячністю сів.

«Цьому має бути якесь природне пояснення, — подумав він. — Або принаймні неприродне».

Дивний скреготливий звук змусив Ринсвінда поглянути на галявину.

Цьому не існувало природного пояснення. Неймовірно повільно й в абсолютній тиші, якщо не враховувати випадкового скреготу каменя об камінь, дах покидали ґорґульї, спускаючись донизу парапетами та водостічними трубами.

На жаль, Ринсвінд ніколи не бачив низькоякісну покадрову зйомку, інакше він би точно знав, як описати побачене. Рух створінь не можна було назвати переміщенням як таким, він нагадував радше серію картинок, які змінювалися з великою швидкістю. Повз нього пробрела довга тонка процесія дзьобів, грив, крил, кігтів та голубиного посліду.

— Що коїться? — пискнув він.

Створіння з мордою ґобліна, тілом гарпії та курячими ногами повернуло голову кількома короткими ривками й заговорило таким голосом, наче гірська система вирішила когось перетравити (щоправда, ефект від глибокого резонансового звуку був доволі зіпсутий, адже істота не могла стулити рота).

Вона крикнула:

— Ароворець іе! Ятуй воє итя!

— Прошу? — перепитав Ринсвінд.

Але створіння проминуло його і, незграбно перевалюючись, попрямувало старовинним газоном[3].

Цілих десять секунд Ринсвінд сидів і тупо витріщався в повітря, потім тихо скрикнув і побіг що є сили.

Зупинився він лиш тоді, коли добіг до своєї кімнати в Академії. Вона не дуже нагадувала кімнату й переважно використовувалася для зберігання старих меблів. Однак це була його домівка.

Біля однієї зі затінених стін стояла шафа. Не сучасна, придатна лише для того, щоб у неї застрибували нервові коханці, коли чоловік зарано повернувся додому. Це була старовинна дубова річ, темна, як ніч, у її запилених глибинах ховалися й розмножувалися вішалки, а дном блукали табуни облізлих черевиків. Цілком можливо, що шафа була потаємним ходом у чарівні світи, але ніхто ніколи не намагався перевірити це через дошкульний сморід нафталіну.

На шафі, загорнута в клаптики зжовклого паперу та старі чохли від пилу, лежала велика, оздоблена міддю скриня. Вона відкликалася на ім'я Багаж. Лише Багажу було відомо, чому той погодився належати Ринсвінду. Хоч він і не розповідав цього, але, мабуть, жоден інший предмет за всю історію існування дорожніх аксесуарів не стикався з такою кількістю таємниць і тяжких тілесних ушкоджень. Його описують як напіввалізу, напівманіяка-вбивцю. Він володів багатьма незвичними властивостями, які незабаром проявляться, а може й ні, однак зараз лише одне відрізняло його від будь-якої іншої оздобленої міддю скрині. Він хропів із таким звуком, наче хтось дуже повільно розпилював колоду.

Багаж міг бути чарівним. Умів він