Ньютон Майкл - Подорожі душі, Ньютон Майкл

Я завжди обережний зі сценами смерті, що настає внаслідок насильницької травми в минулих життях, тому що підсвідомий розум все ще утримує в пам'яті цей досвід. Суб'єкт з другого випадку прийшов до мене зі скаргою на болючі відчуття у горлі, які його турбували протягом цього його життя. У таких випадках зазвичай потрібна спеціальна терапія та депрограмування. Працюючи з Суб'єктами, я завжди користуюся нагодою, щоб помістити його в положення спостерігача і таким чином пом'якшити його біль та емоційні переживання.

Випадок 2

Д-р Н.: Чи відчуваєте ви біль від стріли?

СУБ'ЄКТ: Так… Вістрям розірвало моє горло… Я вмираю (Суб'єкт починає говорити пошепки, схопившись руками за горло). Я задихаюся... хлюпає кров... Віл (чоловік) тримає мене... біль жахливий... Я йду... так чи інакше, все скінчено.

Примітка: Часто душі покидають своє людське тіло за кілька миттєвостей до фактичної смерті, якщо вони відчувають сильний фізичний біль. Хто може засуджувати їх? Тим не менш, вони залишаються поряд з тілом, що вмирає. Застосувавши деякі заспокійливі прийоми, я піднімаю цього Суб'єкта з рівня підсвідомості на рівень надсвідомості, щоб перейти до духовних спогадів.

Д-р Н.: Добре, Селлі, Ви прийняли той факт, що були вбиті цими індіанцями. Чи не опишете мені відчуття, яке ви відчували в момент смерті?

СУБ'ЄКТ: Немов якась сила виштовхує мене з мого тіла.

Д-р Н.: Виштовхує Вас? Яким чином?

СУБ'ЄКТ: Мене виштовхують із верхівки моєї голови.

Д-р Н.: Що виштовхують?

СУБ'ЄКТ: Ну… мене!

Д-р Н.: Опишіть, що означає мене. Як виглядає те, чим Ви є і що виходить із голови Вашого тіла?

СУБ'ЄКТ; (Пауза)... Маленька іскра світла... сяюча...

Д-р Н.: Звідки виходить світло?

СУБ'ЄКТ: З моєї енергії. Я виглядаю як щось прозоро-біле… Моя душа…

Д-р Н.: Чи ця енергія світла залишається такою ж після того, як Ви покинули своє тіло?

СУБ'ЄКТ: (пауза) Здається, що я трохи збільшилася під час переміщення.

Д-р Н.: Якщо Ваше світло розширюється, то як Ви зараз виглядаєте?

СУБ'ЄКТ: Як тонка... нитка... зависла в повітрі...

Д-р Н.: І як Ви насправді відчуваєте процес виходу зі свого тіла?

СУБ'ЄКТ: Ну, це ніби я скинула свою шкіру… як очищений банан. Я просто опинилася без свого тіла!

Д-р Н: Це неприємне почуття?

СУБ'ЄКТ: Ні! Так чудово почуватися вільним і без будь-якого болю, але… я… дезорієнтована… Я не збиралася вмирати… (в голосі мого пацієнта з'являється смуток, і я прошу його ще хвилину продовжувати залишатися зосередженим на своїй душі, а не на тому, що відбувається на землі з його тілом).

Д-р Н.: Я розумію, Селлі. Ви як душа почуваєтеся зараз трохи "не у своїй тарілці". Це нормально у Вашій ситуації, бо щось, що Ви мали, просто закінчилося. Уважно слухайте та відповідайте на мої запитання. Ви сказали, що ви плавали. Чи здатні Ви вільно перемішатися відразу після смерті?

СУБ'ЄКТ: Це дивно… немов я повисла в повітрі, яке зовсім не повітря… немає меж… немає сили тяжіння… Я невагома.

Д-р Н.: Ви хочете сказати, що для Вас це подібно до того, як би Ви опинилися у вакуумі?

СУБ'ЄКТ: Так… навколо мене немає твердих предметів. Немає жодних перешкод, у які я могла б увігнатися... Мене відносить кудись убік.

Д-р Н.: Чи можете Ви контролювати свої рухи — куди Ви прямуєте?

СУБ'ЄКТ: Так… дещо я можу робити… але щось… тягне мене… у яскраву білизну… вона така яскрава!

Д-р Н.: Ця білизна всюди однаково інтенсивна?

СУБ'ЄКТ: Яскравіше… подалі від мене… і трохи темніше… сіра… в тому боці, де моє тіло… (починає плакати) о, моє бідне тіло… Я ще не готова йти (Суб'єкт втискається в спинку крісла, наче чомусь опирається).

Д-р Н.: Все гаразд, Селлі, я з Вами. Я хочу, щоб Ви розслабилися і розповіли мені, чи продовжує та сила, яка витягла Вас з голови в момент смерті, так само тягнути Вас геть, і чи можете Ви зупинити її.

СУБ'ЄКТ: (пауза) Коли я звільнилася від мого тіла, потяг ослаб. Тепер я відчуваю, що мене підштовхують… відводячи мене від мого тіла… Я ще не хочу йти… але щось хоче, щоб я швидко пішла…

Д-р Н.: Я розумію, Селлі, але я підозрюю, що Ви дізналися, що можете дещо контролювати. Як би ви описали те, що тягне Вас геть?

СУБ'ЄКТ: ...Щось на зразок магнетичної... сили... але... я хочу трохи затриматися...

Д-р Н.: Чи може Ваша душа чинити опір цьому відчуттю, цій силі так довго, як Ви хочете?

СУБ'ЄКТ: (Довга пауза, під час якої у Суб'єкта, здається, відбувається внутрішня боротьба, суперечка із собою в його минулому житті як Селлі) Так, я можу, якщо дійсно захочу залишитися (Суб'єкт починає плакати). О, жах, що ці дикуни зробили з моїм тілом. Всюди кров на моїй гарній блакитній сукні… Мій чоловік Віл намагається утримати мене і все ще бореться разом із нашими друзями проти індіанців Кайова.

Примітка: Я посилив образ захисного екрану навколо цього Суб'єкта, який дуже важливий для заспокійливих дій та процедур. Душа Селлі все ще витає над її тілом після того, як я посунув сцену вперед у часі, коли індіанці були відігнані від обозу пострілами з рушниць.

Д-р Н.: Селлі, що робить Ваш чоловік після того, як атака відбита?

СУБ'ЄКТ: О, добре... він не поранений... але... (сумно) він тримає моє тіло... плаче наді мною... він нічим не може мені допомогти, але, здається, він цього ще не зрозумів. Я холодна, але він руками тримає моє обличчя... цілує мене.

Д-р Н.: І що Ви зараз робите?

СУБ'ЄКТ: Я над головою Віла. Я намагаюся його втішити Я хочу, щоб він відчув, що моє кохання, насправді, не пішло… Я хочу, щоб він знав, що він не втратив мене назавжди, і що я побачу його знову.

Д-р Н.: Чи доходить до нього Ваше послання?

СУБ'ЄКТ: О, стільки горя, але він… відчуває мою сутність… Я знаю це. Наші друзі оточили його… і вони розлучають нас… вони хочуть виправити обози і знову зайнятися справами.

Д-р Н.: Що відбувається тепер із Вашою душею?

СУБ'ЄКТ: Я все ще чиню опір відчуттю тяги… Я хочу залишитися.

Д-р Н.: Чому?

СУБ'ЄКТ: Ну, я знаю, що я померла... але я ще не готова покинути Віла і... Я хочу подивитися, як вони поховають мене.

Д-р Н.: Чи бачите Ви чи відчуваєте інших духовних істот навколо себе зараз?

СУБ'ЄКТ: (пауза) Вони поруч... скоро я побачу їх... Я відчуваю їхню любов так, як я хотіла б, щоб Віл відчув мою... вони чекають, коли я буду готова.

Д-р Н.: Тим часом Ви можете втішити Віла?

СУБ'ЄКТ: Я намагаюся проникнути у його розум.

Д-р Н.: Чи це Вам вдається?

СУБ'ЄКТ: (пауза) Я… думаю, трохи… він відчуває мене… він розуміє… любить…

Д-р Н.: Добре, Селлі, тепер ми пройдемо трохи вперед у часі. Чи бачите ви, як Ваші друзі по обозу поміщають Ваше тіло у могилу?

СУБ'ЄКТ: (упевненішим голосом) Так, вони поховали мене. Мені час іти… вони вже прийшли за мною… Я прямую… до яскравішого світла…

Всупереч думці деяких людей, душі часто виявляють мало інтересу до того, що відбувається зі своїм тілом після того, як вони фізично померли. Це не прояв жорстокосердя щодо ситуації та людей, яких вони залишили на Землі, а просто почуття полегшення, яке відчувають ці душі після закінчення своєї жахливої ​​смерті. Вони хочуть швидше вирушити у прекрасний духовний світ.

Однак, є багато таких душ, які бажають затриматися в тому місці, де їх застала смерть, на кілька земних днів, як правило, до похорону. Для душ один день на Землі може здатися хвилиною. Існує безліч різних мотивів, що спонукають душу затриматись. Наприклад, той, кого несподівано вбили або з ким стався нещасний випадок, часто не хоче йти одразу. Я виявив, що нерідко ці душі відчувають розгубленість чи роздратування. Синдром зависання душі особливо уражає тих, хто помер у молодому віці.

Різке відділення від людської форми навіть після тривалої хвороби — це все ж таки удар для звичайної душі, і в такому разі в момент смерті вона також неохоче розлучається з тілом. Є тому щось символічне для душі в організації триденної чи п'ятиденної похоронної церемонії. Насправді душі не одержимі болючим бажанням побачити, як їх ховають, тому що емоції в духовному світі відрізняються від тих, які ми відчуваємо тут, на Землі. Однак, я виявив, що душі вдячні за ту повагу, яку надають їм їхні родичі та друзі в пам'ять про їхнє фізичне життя.

Як ми бачили в останньому випадку, є одна основна причина для багатьох душ не поспішати йти з місця їхньої фізичної смерті. Це бажання подумки звернутися до близьких, щоб заспокоїти їх, перш ніж вирушити далі, у духовний світ. Ті, хто щойно помер, не журяться про свою смерть, бо вони знають, що ті, хто залишився на Землі, побачать їх знову в духовному світі, а також, можливо, пізніше й у інших життях. З іншого боку, родичі померлого зазвичай відчувають, що втратили свого близького назавжди.

Перебуваючи під гіпнозом, мої Суб'єкти згадують, що були засмучені через те, що їм не вдавалося успішно використовувати свою енергію і ментально доторкнутися з людиною, яка через шок і горе виявлялася несприйнятливою. Емоційна травма тих, хто залишився жити, може захлеснути їх внутрішній розум настільки, що їх ментальна здатність до спілкування з душами заглушається. Якщо щойно відíйшла душа все ж таки знаходить спосіб втішити живих — хоча б дуже швидко і коротко, вона зазвичай задовольняється і прагне потім швидко піти з астрального плану Землі.

У моєму власному житті мав місце типовий випадок такої духовної втіхи. Моя мати померла раптово через серцевий напад. У період підготовки до похорону я і моя сестра були настільки засмучені, що під час самої церемонії перебували в цілком загальмованому стані. Через кілька годин ми повернулися в порожній будинок матері разом зі своїми подружжями і вирішили відпочити. Я і моя сестра, мабуть, майже одночасно досягли Альфа-стану — стадії сну, коли загострюється чутливість і сприйнятливість. З'явившись у двох різних кімнатах, моя мати пройшла крізь наші підсвідомі розуми, подібно до видіння, очищаючого білого світла, що промайнуло над нашими головами. Доторкнувшись до нас, вона посміхнулася, повідомляючи про те, що вона прийняла свою смерть і почувається добре. Потім вона плавно вийшла. Продовжуючи лише кілька секунд, ця дія стала своєрідним виразним завершальним актом, в результаті якого ми обидвоє занурилися в глибокий сон стадії дельта.

Ми здатні відчувати заспокійливу присутність душ близьких, що відійшли, особливо підчас або відразу після похорону.