Станіслав Лем - Непереможний, Станіслав Лем

не загинули через таку грубу необачність, автоматичні датчики зчинили б тривогу, навіть якби ніхто не подбав про стереотипні дослідження.

— Атмосфера?

— Азоту сімдесят вісім відсотків, арґону два відсотки, двоокису вуглецю нуль, метану чотири відсотки, решта кисень.

— Шістнадцять відсотків кисню? Ви певні?

— Певен.

— Радіоактивне випромінювання?

— Практично нуль.

Це було дивно. Стільки кисню! Ця інформація вдарила його, мов струм. Роган підійшов до робота, який негайно підсунув йому під очі касету з показниками. «Може, пробували обійтися без кисневих масок», — майнула безглузда думка, бо розумів, що такого не могло бути. Щоправда, часом траплялося, що якась людина, особливо змучена тугою повернення, всупереч наказам знімала маску, бо ж навколишнє повітря видавалося таким чистим, — і зазнавала отруєння. Але таке могло трапитися з кимось одним, максимум двома.

— Чи ви вже закінчили? — запитав він.

— Так.

— Повертайтеся, — сказав до них.

— А пан?

— Я ще залишуся. Повертайтеся, — повторив нетерпляче. Він хотів залишитися сам.

Бланк закинув на плече з’єднані ремінцем ручки резервуарів, Йордан подав роботові зонд, і вони рушили, грузнучи в піску. Арктан чалапав за ними, ззаду схожий на замасковану людину.

Роган пішов до крайньої дюни. Зблизька побачив виступаючий із піску розтруб емітера, що утворював охоронне силове поле. Не для того, щоб перевірити його наявність, а просто з дитячої забаганки він зачерпнув жменю піску і кинув його перед собою. Той полетів струмочком і, мовби наткнувшись на невидиме похиле скло, вертикально осипався на землю.

У нього так і свербіли руки скинути маску. Як це зробити, чудово знав. Виплюнути пластиковий зазубник, зірвати ремінці, наповнити повні легені повітрям, затягаючись ним аж до мембрани...

«Щось я розклеююся», — подумав Роган і неквапливо повернув до корабля. Клітка підйомника чекала, порожня, з платформою, ледь зануреною в пісок, а вітер за кілька хвилин його відсутності встиг покрити бляху тоненьким шаром навіяного піску.

Уже в головному коридорі п’ятої палуби він глянув на стінне табло. Командир був у зоряній каюті. Поїхав угору.

— Одним словом — ідилія? — підсумував астрогатор його оповідь. — Жодної радіоактивності, ніяких спор, бактерій, плісняви, вірусів, нічого — лише цей кисень... Так чи інакше — проби треба дати на висів.

— Вони вже у лабораторії. Можливо, життя тут розвивається на інших континентах... — зауважив Роган непевно.

— Сумніваюся. Інсоляція поза екваторіальною смугою досить слабка. Чи ви не бачили товстих шапок на полюсах? Б’юся об заклад, що там принаймні вісім, якщо не десять кілометрів крижаного покрову. Радше вже океан, якісь водорості — але чому життя не вийшло з води на сушу?

— Треба буде зазирнути в цю воду, — сказав Роган.

— Наших людей питати ще зарано, але планета видається мені старою. Таке змиршавіле яйце мусить мати зо шість мільярдів років. Зрештою, минув також добрячий шмат часу, як Сонце пережило фазу розквіту. Це майже червоний карлик. Так, ця відсутність життя на суші дивує. Своєрідний приклад еволюції, яка не терпить суші. Ну, так. Це б пояснювало наявність кисню, але не справу «Кондора».

— Якісь форми життя, якісь підводні істоти, котрі ховаються в океані, витворивши там цивілізацію на дні, — припустив Роган.

Обоє дивилися на велику мапу планети в проекції Меркатора, неточну, бо мальовану на підставі даних автоматичних зондів з минулого століття. На ній були хіба що обриси головних континентів і морів, лінії поширення полярних шапок та кілька найбільших кратерів. У сітці перехрещених паралелей і меридіанів виднів обведений червоним колом пункт, під восьмим градусом північної широти — місце їхнього приземлення. Астрогатор нетерпляче посунув папір на столі карт.

— Ви самі в це не вірите, — сказав обурено. — Трессор не міг бути дурнішим за нас, його б не обдурили ці підводні, то дурниця. Зрештою, якби розумні водні істоти навіть існували, то найперше, що б вони зробили, — опанували б суходіл. Скажімо, хоча б у скафандрах, наповнених водою... Повна дурниця, — повторив не для того, щоб цілком відкинути концепцію Рогана, а тому, що думав уже про щось інше.

— Постоїмо тут якийсь час, — урешті підсумував він і торкнувся нижнього краю мапи, яка з легким шелестом скрутилася та зникла в одній з горизонтальних шухляд великого картосховища. — Почекаємо й подивимося.

— А якщо ні? — запитав Роган обережно. — Пошукаємо їх?..

— Рогане, будьте розсудливим. Шостий зоряний рік і таке, — астрогатор шукав відповідного окреслення й, не знайшовши, зробив замість цього легковажний жест рукою. — Планета завбільшки як Марс. Як ми маємо їх шукати? Тобто, «Кондора», — уточнив він.

— Ну, так, ґрунт залізистий... — неохоче визнав Роган. Справді, аналізи показали великий домішок у піску окисів заліза. Отож феро-індукційні показники були паскудні. Не знаючи, що сказати, замовк. Він був переконаний, що командир врешті знайде якийсь вихід. Що не доведеться повертатися з порожніми руками, без жодних результатів. Він чекав, дивлячись на кудлаті брови Горпаха, що стирчали над чолом.

— Правду кажучи, не вірю, що очікування протягом 48 годин щось нам дасть, але цього вимагають правила, — несподівано довірливим тоном озвався астрогатор. — Сідайте, пане Рогане. Ви стоїте наді мною, як докір сумління. Реґіс — найідіотичніше місце, яке лише можна уявити. Вершина непотребу. Невідомо, навіщо сюди висилали «Кондора» — зрештою, менше з тим, це вже сталося.

Замовк. Він був не в гуморі та, як завжди в таких випадках, ставав балакучим і легко встрявав у дискусію, навіть надто відверту, що завжди було трохи небезпечним, бо будь-якої миті він міг грубо обірвати розмову.

— Одним словом, так чи сяк ми мусимо щось робити. Знаєте що? Нехай пан виведе пару малих фотоспостерігачів на екваторіальну орбіту. Але щоб вона мала форму правильного і точного кола. Десь на сімдесят кілометрів.

— Це ж іще іоносфера, — заперечив Роган. — Вони згорять за кількадесят обертів...

— Ну й нехай. Але перед тим сфотографують що вдасться. Я б радив панові навіть ризикнути на шістдесят кілометрів. Можливо, згорять уже на десятому оберті, та лише світлини, зроблені з такої висоти, можуть щось дати. Чи ви знаєте, як виглядає ракета з відстані сто кілометрів, навіть через найкращий телеоб’єктив? Біля неї навіть головка шпильки виглядатиме справжнім гірським хребтом. Тому відразу... Рогане!

На цей вигук навігатор обернувся уже від дверей. Командир кинув на стіл протокол з результатами аналізів.

— Що це таке? Що за ідіотизм? Хто це писав?

— Автомат.