Анатолій Андрійович Дімаров - Сучасна фантастична повість, Анатолій Андрійович Дімаров

тугому вітрові, що аж лопотить у капюшоні штормівки: Зайкен жене, як навіжений, щоб добратися якнайраніше. Пролітають обабіч сади і арики з водою, а попереду, високо в небі, застигли дивовижні хмари: білі-білі на темно-синьому небі.

— То вже гори, — пояснює Ніна.

— А чого вони білі?

— Бо там вічні сніги. Ти що, не бачив гір?

Не бачив. Вивчав тільки в школі. Та дивився про них в кіно й по телевізору. Але то — зовсім інше.

— До них іще сто кілометрів. Наш табір он під тією горою стоїть… Он бачиш, три вершини… Вони якраз над нашим табором. Вийдеш уранці, в долині ще темно, а вони вже горять…

Горять? Ой, як цікаво!

Юрко вже й очей не зводить із гір. Але вони так далеко, що йому врешті-решт набридає дивитись на них.

— А гадюки там є? — запитує Ніну.

— Гадюки?.. Повнісінько!

— Ну-у?.. А які?

— Кобра, гюрза… От приїдемо — сам познайомишся.

— І в табір залазять?

— Обов’язково. — Обличчя в Ніни аж надміру серйозне. — Я щоранку з-під ліжка як не одну вигорну, то дві…

— З-під ліжка?

— Еге… Вони щоночі під ліжка залазять. Залізе й лежить. Або й у чобіт забереться… Я раз уночі стала взуватися, а там — гюрза…

— Вкусила? — аж холоне Юрко.

— Не встигла… Я ногу миттю висмикнула.

Юрко вже з повагою дивиться на Ніну.

— А ті, що під ліжками? — несміливо допитується він.

— Тих ми вранці ловимо і вбиваємо.

— І по скільки вбиваєте?

— По сотні, а то й по дві — скільки наповзе. А потім переберемо і які пожирніші — в суп!

— У суп?

— А ти що, не знаєш, що гадюки їстівні? От як консерви кінчаються, так ми й переходимо на гадюче меню. Суп із гюрзи, шніцель із кобри — за вуха не відтягнеш!

— Ти теж пробувала? — скоса дивиться на неї Юрко.

— А я що — гірша од інших? З’їм та ще й добавки прошу…

От тобі й маєш! Оце буде про що розповідати у класі, як повернеться з «поля»! Та хлопці всі повмирають од заздрощів! Заради цього одного варто з’їсти гадюку. Ну, якщо не всю, то хоч манюній шматочок. Хоч Юрко аж здригається, уявивши гадюку в тарілці. Мишу, й ту, мабуть, легше…

— А тебе не канудило?

— Од чого?

— Од м’яса гадючого.

— Спершу канудило, а потім звикла.

Дорога незабаром подерлася вгору. Зникли, залишившись позаду, сади, широчезна долина поступово повужчала, стислася, пологими хвилями набігали звідусюди все вищі та вищі горби, вкриті то лісами, то густими чагарниками, а то й зовсім безлісі, — тільки трави на них та отари овечі, що повзають сірими плямами, і на такому горбі обов’язково вершник застиглий, наче з каменю висічений і поставлений на тисячоліття. А за ними, за отими горбами, вже видно й гори: дикі ущелини, оголені скелі, що підступають все ближче й ближче, — ще кілометр, ще два — і могутня, до самого неба, стіна перетне їм дорогу, не пустить нікуди. Але дорога вперто веде уперед. Вона то врізається в один із горбів, коли вже не може його оминути, то притискається до навислої стіни, вузька, як лезо ножа, і тоді під самими колесами глибоко й моторошно відкривається прірва: в Юрка аж пальці німіють, так він стискає борт, а Зайкен жене, хоч би тобі що, закладає такі круті віражі, що аж голова обертом іде! А Ніна сидить, мов на канапі вдома.

Чим вище, тим стає холодніше. Спершу Юркові було аж приємно, та згодом став мерзнути. Але мовчав, терпів, аж поки Ніна сама догадалася: дістала дві ватянки, одну собі, другу Юркові, і він одразу ж зігрівся.

В табір приїхали зовсім по-темному. Довго спускалися вниз при засвічених фарах. Сліпучі промені розсікали пітьму, вони то губилися в чорній, як смола, порожнечі, то впиралися в кам’яну стіну, що нависала над дорогою, грізно й похмуро, — все нижче й нижче з’їжджала машина, тому спускові, здавалося, кінця-краю не буде, аж ось вузька кам’яниста дорога, що звивалася вузьким серпантином, закручена, як сталева пружина, довкола гори, враз випрямилася, стрілою прослалася обіч гірської річки, що глухо й потужно ревла ліворуч. Знову потеплішало, ласкаве повітря долини війнуло в обличчя, а вгорі, прямо над головами, на чорному тлі замиготіли ясні та великі зірки. А попереду, з-за кам’яної стіни, лилося сріблясте сяйво.

— Що то? — спитав Юрко зачудовано.

— То місяць. Сходить з-за гір.

Машина круто повернула ліворуч, і Юрко прямо перед собою побачив інші вогні, розсипані при самій землі.

— Ото вже й наш табір.

Юрко аж звівся, щоб роздивитися краще. Світло від фар побігло-побігло вперед, наткнулося на дерева, а поміж деревами вже було видно намети і людські постаті: в таборі не спали — чекали на них. І не встигла машина зупинитися, як її з усіх боків обліпили люди: веселі бородаті й безбороді обличчя, десятки незнайомих Юркові людей. Всі вони обіймали тата, що вийшов з кабіни, а Зайкен уже одкрив борт кузова, і десяток рук потягнулося одразу ж до бочок і ящиків, до лопат та ломів — розвантажувати. Юрко, не знаючи, що йому робити в оцій веремії, оглянувся безпорадно на Ніну, але Ніни вже не було, вона встигла зіскочити на землю, і Юрко сидів ні в сих ні в тих, поки не пролунав татків голос:

— Юро, а ти ж чого? Злазь!

Юрко заніс через борт ногу, і його одразу ж підхопили чиїсь дужі руки…

Потім вони сиділи у великому наметі за довгим столом з грубо збитих дощок і вечеряли. Було тісно, бо набилося повнісінько, на столі в алюмінієвих мисках парувала страва: м’ясо з картоплею. Юрко підчепив виделкою шмат м’яса і тільки розкрив рота, як зустрівся поглядом з Ніною, яка сиділа навпроти. Ніна усміхнулася хитренько до нього, провела пальцем по столу звивисту лінію. «Гадюка!» — здогадався одразу ж Юрко й одсмикнув м’ясо од рота.

— А ти чого не їси? — запитав згодом тато.

— Так… Щось