Міа Натан - Пір'їнка, Міа Натан

   Колись, років так три з хвостиком  тому, мій майбутній на той час чоловік сказав мені:

   — Якось моя дружина, коли мене не було вдома, зібрала речі: свої та моєї доньки й поїхали десь далеко з іншим чоловіком. Їй допомогла моя мама, яка досі думає, що моя дочка — не моя. Між нами, я підозрюю, що саме моя мати познайомила Марину з тим Бредом й організувала оце все. Мої знайомі, та й навіть близькі друзі, досі перешіптуються у мене за спиною стосовно цієї ситуації. Говорять, що я — рогоносець; що дозволив обвести себе навколо пальця. 

    Андрій замовк буквально на хвильку, потім дуже серйозно подивився мені у вічі й сказав:

   — Буду з тобою чесним, це дуже боляче! Я любив Марину й досі люблю свою дочку. Попри всі старання та запевнення моєї матері, я знаю, що Христя (так звати доньку Андрія) — моя! І я ніколи, чуєш мене, ніколи більше не дозволю нічому подібному статися. Для мене шлюб з тобою — це серйозно. Я хочу,  щоб у нас з тобою було двоє або й більше дітей. Наших дітей! Моїх дітей! Мені не важливо дівчатка чи хлопчики. Мені важливо, щоб ніхто, ні одна собака, не посміла сумніватися,  що це МОЇ діти! Тому…

   Андрій взяв мої руки у свої.

   — Я обіцяю  тобі, клянусь усіма святими, ти та наші діти не будете ніколи ні в чому мати потреби. У тебе буде все, що ти тільки побажаєш та навіть більше. Я обіцяю турбуватися про вас. Я люблю тебе, мала, й вірю тобі. Але…

   Він замовк, так і не довівши думку до кінця.

    Через хвилину Андрій сказав: 

   — Можеш просити в мене все, що захочеш. Можеш капризувати, можеш дратуватися та навіть влаштовувати істерики,  якщо тобі це буде потрібно (та особливо не захоплюйся), але ніколи, ти чуєш, НІКОЛИ не змушуй мене сумніватися у твоїй вірності. Подумай, чи влаштовує тебе такий розклАд. Якщо так, пообіцяй мені, що за будь-яких умов, поки ти будеш моєю дружиною, ти будеш лише моєю. Вірність — це все, що я прошу.

   Я пообіцяла. Навіть не думала особливо. Бо про що там думати — подружжя повинно  базуватися на вірності. А інакше на хворобу одружуватися. Так я тоді думала. 

   Й думаю досі.

  Але зараз думати так стало набагато складніше. Бо у моєму житті з'явився той, хто змушує моє серце зриватися у шалену тахікардію, варто побачити його; той, чия  поява у моїх снах змушує мене прокидатися мокрою та  геть розімлілою. 

   Я боюсь зізнатися навіть сама собі.

   Я проклинаю той день, коли вперше побачила його.

   Я зла на нього. Дуже зла! Він забрав мій спокій. Він може позбавити мене всього, що я маю. 

    І от зараз мій чоловік запитує мене, чи подобається мені мій мучитель, моя солодка згуба. Що мені відповісти йому? Я намагаюсь піймати правильну відповідь серед зграї думок, що сполохано б'ються одна об одну у моїй голові.

  Коли моє мовчання стає загрозливо довгим, я нарешті вичавлюю з себе:

   — Я не знаю. 

   Андрій сміється, а потім говорить:

   — А мені здається, він тобі ідеально підходить. З твоїм художнім смаком такий Аполлон Бля… як його там… Блявідерський саме те, що треба.

   — Бельведерський, — автоматично виправляю я чоловіка.

   — Так а я що кажу? Так же й сказав: "Блявідерський". Та й бог би з ним. Не про те мова. Я вирішив, що Артем буде твоїм особистим охоронцем. 

    Серце декілька разів гучно вдарило мені в грудну клітку й впало кудись в живіт.

   — Ні, не треба, — злякано пролопотіла я. 

   — Та ні, мила! Якраз треба. Давно час мати тобі свого власного бодигарда. Я все сумнівався, але той останній випадок у тій твоїй академії остаточно переконав мене.

   Ну, от! Знала ж, що не треба Андрію розповідати про той випадок! Й хто за язика тягнув?! Точно тобі язиката Хвеська!

   — Я ж як собі гадав, — продовжив пояснювати своє рішення Андрій, — "Вже де-де,  а в академії мистецтв з моєю дівчинкою точно нічого не станеться", а воно бачиш як.

    — Андрюша, це була випадковість. Це взагалі хлопці не з нашого вишу, якісь заблуди випадкові. Зазвичай у нас спокійно та безпечно. Я впевнена, нічого подібного більше не повториться!

    — Можеш не сумніватися. Не повториться! Я не дозволю. Артем буде поруч з тобою завжди. І на парах теж.

   Я тільки-но хотіла щось заперечити та Андрій не дав мені такої змоги:

   — Не хвилюйся! Він не буде заважати й буде триматися непомітно.

 (Ага, непомітно! Такий красень у нашій переважно дівочій групі! Можу собі тільки уявити, що там буде творитись!)

  — Я вже про все домовився. Його представлять як студента, якого перевели з іншого вишу. 

    — З якого? — глузливо хмикнула я. — Інституту фізкультурників чи поліцейської академії? Андрюша, ти його взагалі бачив? — кивнула я в бік Артема.

    — Ну, так! — відразу відреагував Андрій. — Це не твої субтильні одногрупники, але ж і не Валєра.

    (Валєра — це один з найперших охоронців Андрія. Він з ним від самого початку бізнес-діяльності. Справжній велетень! Гору з "Гри престолів" пам'ятаєте? Так оце Валєра!)