Ольга Юліанівна Кобилянська - Царівна (збірник), Ольга Юліанівна Кобилянська

проти самого суб'єкта – він втрачає себе, розчаровується, його самооцінка падає, предмет любові привласнюється (або, як Фройд говорить, інкорпорується) індивідом. Звільнене лібідо, себто бажання, пов'язані з улюбленим об'єктом, при цьому переносяться не на інший предмет, а на власне «я». Внаслідок такої ідентифікації розчарування і презирство спрямовуються на самого себе, на «я», що заступає об'єкт колишнього замилування.

У найзагальнішому сенсі, і феміністичні, й національно-патріотичні розчарування Кобилянської породжували меланхолійний стан її героїнь. Як особа, поставлена в пограничну ситуацію щодо «свого» і «чужого», письменниця гостро відчувала розбіжність між «мужицтвом» і «європейством», а нереалізованість України як модерної нації уподібнювала власній нереалізованості. Кобилянська, як відомо, постійно скаржилася на відсутність умов для творчості, обов'язки прив'язували її до родини, до господарства, до сталого місця. Вона любила «культурні» нації, але свідомо лишалася зі своєю, в українській літературі почуваючи себе «чужинкою» (про що їй неодноразово нагадували). Вона «любила» народ і водночас «не любила», прагла бути «новою жінкою» і задовольнялася життям «без подій», її героїні, повні діонісійської сили, одержимі «будучністю», бачили себе «царівною», але обмежувалися роллю «товариша», «виховника», «меланхолійної жінки».

«Земля»: влада матері

З погляду психоаналітичного, особливу травматичну роль і для індивідуальної і для соціальної історії відіграє розривання первісного зв'язку матері і дитини. «І для чоловіка, і для жінки, – твердить зокрема французька дослідниця Юлія Крістева, – втрата матері є біологічною і психічною необхідністю, першим кроком до того, щоб стати автономними». Тоді, коли символічне роз'єднання з матір'ю не здійснюється – через соціальні, психологічні або моральні причини, материнський образ переноситься на власне «я», а індивід потрапляє під владу меланхолійної туги, що відбиває його несвободу, а також тяжіння до смерті.

Сучасні постколоніальні студії переносять явище меланхолії, спричиненої розривом із материнським архетипом, – як передумову автономності, також на процеси національного та антиколоніального самовизначення. Загалом, ототожнення нації з материнським образом особливо прикметне для країн, що пережили досвід колоніалізму. В Україні процеси модерного націотворення так само пов'язані передусім з ідеалізацією материнського праобразу, і така ідеалізація накладається на розуміння нації, мови, землі, природи. Однак модерне розуміння нації як інтелектуальної конструкції і особливого типу нарацїї (оповіді) передбачає переборення первісного материнського комплексу ідентифікації; коли ж такий розрив не відбувається, національна самосвідомість забарвлюється пасивністю, самоспогляданням і меланхолією.

Материнська прив'язаність Кобилянської була дуже сильною.

Вона часто говорила, що живе заради матері, що доля перетворила її на слугу матері, що «мала в ній малу дитину, котру мусила-м доглядати і власноруч годувати», а після смерті матері у 1906 році зізнавалася, що мати була її «найщирішою приятелькою». Однак у своїй творчості Кобилянська відтворила досить непрості колізії, які несе в собі материнство. Це особливо виразно виявляється на тлі тогочасних уявлень і дискусій про материнство у філософії, психології, літературі кінця XIX – початку XX ст. Так, Ніцше і похідна від нього філософія життя розглядали материнство не як індивідуальне право жінки, але як одну з ланок природного процесу: згідно з такими уявленнями, жінка просто віддається пристрасті, а народження дитини є лише природним наслідком такої неконтрольованої пристрасті. Фактично, роль матері зводилася до репродуктивної функції, і в цій функції вбачалася природа і цінність жінки як сили, що стверджує саме життя.

Ніби противлячись подібному спрощенню і боронячись проти надмірного біологізму, Кобилянська переносить акцент з дітонародження на виховання. Всі її матері, які мають здебільшого багато дітей, перебирають на себе страждання своїх дітей і виконують при них роль свідків. Іноді навіть виглядає, що сповнивши свою біологічну ціль, матері перетворюються на безтілесні істоти, які охороняють своїх дітей. Така, наприклад, у Кобилянської Ніоба – пані Анна Яхнович, яка мала 12 дітей, «котрих всіх любила однаково, гордилася і любувалася ними, а іноді бувала за них така сильна і відважна, що, здавалося, була б і з самою судьбою ставала до боротьби, щоб їм лише добра здобути» («Ніоба»). Матері часто відходять у минуле, зникають, асоціюються з ангелами, як, наприклад, у споминах Наталки Верковичівни, або стають духовними повіреними й ідеалами своїх онуків (як у новелі «Аристократка» чи повісті «Ніоба»).

Особливої гостроти ідея материнства і материнської любові набуває у повісті Кобилянської «Земля» (1901). Основний конфлікт у ній розгортається навколо своєрідної влади землі, яка уподібнюється до богині-матері, що народжує, потребує жертви, є запорукою «будучності» і зрештою стає колискою-могилою для людини. З материнським архетипом землі асоціюється у «Землі» і старий Івоніка, що, як прадавній бог, відчуває землю й уподібнюється до неї і який майже по-материнськи любить своїх дітей, і «чорна» спрацьована Марійка, яка з надмірної материнської любові божеволіє. Земля має соціальну і матеріальну цінність, оскільки «чоловік без землі нічого не значить», як часто повторюється у повісті. Земля також є силою містичною й ірраціональною: вона дає особливе, не раціональне знання про життя, «німе, незглибне», яке не дано зрозуміти «сліпим» людям, але яке проривається серед буденщини страшними і непоясненими трагедіями. І тоді Івоніка, який так любить землю, при гробі улюбленого сина усвідомлює: «Не для тебе, синку, була вона, а ти для неї!».

Еміль Золя з його страшною пригноблюючою владою землі, Федір Достоєвський, чутливий до злочину і кари, яка має не фізичний, а насамперед духовний і моральний вимір, та Моріс Метерлінк, який по-символістськи передав таємничість життя, що тече невидимо і лише зрідка відкривається у передчуття людей-сліпців, – усі ці автори вплинули на характер конфліктів і спосіб зображення у повісті «Земля» Кобилянської. Тонке психологічне плетиво подій, де немає точного знання, а є передчуття, де є злочин, але немає винного, і де розповідь тече, ніби спогад, створює особливу атмосферу у повісті Кобилянської.

З погляду соціологічного головною подією у повісті є вбивство брата заради землі. Однак з погляду психологічного вбивство Михайла, який так тісно прив'язаний до своєї землі, що фактично зливається з нею, є лише частиною загального материнського архетипу, що панує у повісті. Материнська влада землі визначає усі колізії і всі сюжетні нитки у творі. Вона ж визначає народження особливого, не раціонального знання, такого прикметного для мислення початку XX ст. Зовсім не випадково однією з найдраматичніших колізій у повісті Кобилянської стане тема ірраціонального материнського знання, що виливається у любов-ненависть до сина. Навіть простежуючи, як народжується материнська любов-ненависть Марійки до Сави, письменниця все ж уникає говорити прямо про те, хто є вбивцею Михайла. Але головне – вдаючись до непрямих свідчень і голосів, авторка уникає давати Марійці «знання» того, що Сава – вбивця свого брата. Натомість Кобилянська відтворює, як борються у ній материнське знання і материнський охоронницький інстинкт щодо дитини, який відхиляє точне «знання» і не дає впасти у божевілля.

Це не допущене