Борис Дмитрович Грінченко - Каторжна (збiрка), Борис Дмитрович Грінченко

class="v">Як мала у тебе сила,

То з гуртом єднайся ти:

Вкупі буде більше діла,

Швидше дійдеш до мети.

Як на силу ти багатий, –

Не єднайся ти з гуртом:

Буде силу він спиняти, –

Сам іди своїм шляхом!

ІІІ

Говорять люди: не зітхай,

Чого неме, то й так нехай!

А я говорю: не затхай,

Коли нема, – борись, придбай!

ІV

Краще кривду вже терпіти,

Ніж самим її чинити,

А ще краще, пане брате,

Ні чинить, ні зазнавати:

Сил набравшись і надій,

Не терпівши, скинуть з шиї.

V

Гей, по чім дурного знати?

Що розквасив губи й плаче!

Пане брате, пане брате!

Той дурний – то ми неначе.

Всі з зітханнями, з жалями

Озиваються до небі…

Гетьте к бісу з плаксіями!

Нам борців, нам діла треба!

VІ

От, кажуть, – пригоди

Учать людей згоди.

Невже на пригоди

У нас недороди?

Здається, багато

Пригод нам бувало, –

Чомусь тільки згоди

У нас досі мало.

VІІ

На вбогому – лати,

На багачу – шати,

Та не йди сорочки

В дуки позичати:

Коли чим не маєш

Прикрить свою спину,

То йди просить, брате,

В убогу хатину.

VІІІ

Кажуть: бог нерівно ділить,

Жде, щоб люди поділились

По-братерському, без сварки…

А вони і посварились.

То дурниця! Я не вірю!

Бог робити так не може:

Він є бог, і має силу, –

Хай поділить нас як гоже!

А як сили він не має

Порівняти лати й шати, –

Нащо зводити на сварку?

Нащо кепсько поділяти?

ІХ

«Якої віри ти?» – хтось цигана спитав.

«Якої ж треба вам?» – той одповів.

Кого тобі сей циган нагадав?

То наших землячків…

Х

Є приказка: кому біда докучить,

То той уже ся розуму научить.

Зазнали ми не то біди, а й муки,

А все тії не відаєм науки:

Хоч, кажуть, нас великі міліони,

А все б’ємо своїй біді поклони.

ХІ

Не єднайсь з розумами низькими,

Бо і сам понизишся ти з їми.

Та і рівний тобі головою

Не знесе тебе вгору з собою.

Тільки вищий, на розум багатий,

Зможе дух твій угору підняти.

ХІІ

Святі чуття в душі ховай,

В їх зазирать людям не дай.

Бо осміють, зневажать їх,

Затопчуть в грязь неправд гидких.

І тільки їх тому розкрий,

Чия душа – сестра твоїй.

ХІІІ

Поки людина жива, – не втрачає надії нехай,

Хай не гадає вона, що усе вже загинуло вкрай:

Доля мінлива у нас, усе гратися любить вона, –

Нині тяжкая біда, але радість на завтра ясна,

Гору сьогодні страшне, але щастя на завтра і рай.

ХІV

Казали нам старі, що «не купи ти хати,

Сусіда ти купи, то й будеш щастя мати».

Купили ми його, і так дали багато:

І грішми ми дали, і кров’ю з нас узято,

Голубили в душі на щастя ми надію.

Сусід же взяв та й сів до нас, дурних, на шию.

ХV

І в ворога учиться – добра штука:

Безпечно се, і здасться нам наука.

А вчити… Ні! І друга страшно вчити,

Щоб ворога із його не зробити.

ХVІ

Хвилі не вір ти мінливій:

Вітер де віє, туди вона й б’є,

Берег твердий незрадливий –

Він тільки певний притулок дає.

Слову не вір ти людському –

Хвилі у морі хисткім забуття;

Ділові вір ти міцному,

Грунтові зросту, основі життя.

ХVІІ

Народ-герой – героїв появляє,

Шануючи, він їх вінцем вінчає:

Високий дух високість признає,

А раб-народ, як є герой у його, –

Він на борця величного свойого

Грязь кидає, його камінням б’є.

ХVІІІ

Наші сили й почування,

Думи, мрії, міркування,

Рук і мозку поривання,

Все, чим тіло й дух багатий, –

За одно ми мусим дати:

Щоб ізнов народом стати!

Щоб прийти на свято згоди

Нам між іншії народи

В сяйві слави і уроди!

ХІХ

Ти один, а їх багато?

Ну, дак що тобі? Байдуже!

Більше буде в тебе свято,

Як подужаєш їх, друже.

Де багато – ще не сила,

Дужість міряй не лічбою:

Перевага там, де сміла

Сила духу в правім бою.

ХХ

Твердо гордий дуб стоїть:

Ані лютії морози,

Ані бурі, ні погрози

Не змогли його звалить.

Як той дуб, ти гордо стій:

Хай ні зради, ні догани,

Ані муки, ні кайдани

Дух зломить не зможуть твій.

ХХІ

Як сонце могуче, такий будь і ти:

На доброго й злого ти рівно світи,

Освічуй їм шлях, щоб до правди іти.

Як сонце – в надхмарному краї сіяй,

Низькому до себе сягнуть не давай:

Високеє небо – то рідний твій край.

ХХІІ

На троянді шпички. Та як рожі цвітуть, –

Все колюче ховають квітки;

Прийде осінь сумна, – квіти всі опадуть,

І стирчать самі гострі шпички.

Горе й радість дає нам життя молоде, –

Колючки і квітки дають всім;

Прийде старість – і радість уся пропаде,

І зостанешся з горем самим.

ХХІІІ

Хто руйнує, – по тім зостається руїна.

А руїнник поліг, – проминає година –

І руїна сумна вже зника в бур’янах,

А лихеє ім’я розлетілось мов прах.

Хто будує, – лиша по собі будування

Про потребу людям і про добре вживання:

В тій будівлі людське покоління зросте,

І творцеві ім’я йому буде святе.

ХХIV

Повний місяць ясний про згасання

Не гада серед пишного сяння.

Як сміються ще дні весняні, –

Нащо думать про бурі хмарні?

Дуб зелений у літню годину

Не гада про сніги й хуртовину.

Не схиляється ж хай голова,

Як її сивина не вкрива.

ХХV

Норець в глибоні поринає кипучі,

І з моря виносить він перла блискучі –

Окрасу морськую земної уроди.

Так розум порине в простори чудовні,

Небесні й морські, і перла коштовні

Виносить відтіль – таємниці природи.

ХХVІ

Неможливо, кричать боязкі, досягти,

Бо добути його – то над людськії сили!..

Не кричи, а іди і візьми його ти:

Неможливе – се те, що не вдіяв ще смілий.

ХХVІІ