Тьєррі Дебру - Книжконюх. Дарвін, Тьєррі Дебру

Навчіться нюхати ці книжки — і вони поведуть вас за собою, і ви підете навіть далі, ніж пішов я, у саме серце задуму. Будьте ж моїм носом, моїм провідником!

АВА: Ви хвора людина.

ТЕО: Ні, насправді хворієте ви. Разом із усіма тими бевзями, що тупцяють у тісних коридорах своїх життів, не помічаючи всесвіту довкола себе. Вдихніть одорати моїх фоліантів — і невидиме відкриється вам.

АВА: І нащо я це слухаю?!

ТЕО: Бо вам цікаво. Бо досі ваше життя було не вельми цікаве.

АВА: Моє життя! Та що ви про це можете знати?!

ТЕО: Хіба згодилися б ви добровільно зачинитись у цій дірі зі старим божевільним і розкладати його книжки, якби ваше життя вирувало барвами? Зізнайтеся ж — я не помилився?

АВА: Ця робота нічим не відрізняється від інших — і за неї непогано платять. Зрештою, що вам відомо про істинних, живих людей?! Усі ці книжки ніколи не замінять вам справжніх людських почуттів.

ТЕО: Даруйте, якщо образив. Можете йти, якщо хочете.

АВА: Месьє Юрґенс, хто такий Віктор?

ТЕО: Той, кому тут уже не місце. До речі, його повернення мене дивує.

АВА: Він порадив мені бути обачнішою.

ТЕО: Я вам раджу те саме. Я — небезпечна людина. А як ви собі думали? Не можна весь час безкарно черпати зі скарбниці книжок. Досить ризикована справа. То як — чи є щось, що тримало б вас по той бік річки? Ви готові зануритись у роботу, Аво?

АВА: Не знаю.

ТЕО: Подумайте. Час у нас є. Розставляйте книжки і далі, а якщо виникне бажання дослідити ще незвідані закутки — тільки подайте знак.

АВА: Ота книжка, торкатись якої ви не дозволили, там, під склом, — про що вона?

ТЕО: Всьому свій час. Хай там як, та якщо я вам скажу, ви не тільки мені не повірите, але й вважатимете ще божевільнішим, аніж я є. Я вас залишаю, панно.

3.

ТЕО: Чого ти чекаєш? Покажися. Я ж знаю, що ти тут, — вона сказала мені. Ну? Ти що, боїшся?!

ВІКТОР: Привіт, Тео:

ТЕО: «Трохи нещасний і досить угодований»! Що ж, слід визнати, — опис доволі точний.

ВІКТОР: Вона ще додала «кумедний».

ТЕО: У мене ти ніколи сміху не викликав.

ВІКТОР: Ти завжди був старим і вузьколобим неврастеніком. Навіть у корови почуття гумору ліпше, ніж у тебе.

ТЕО: Чого тобі треба?

ВІКТОР: Та я просто проходив повз!

ТЕО: Повторюю запитання: чого тобі треба?

ВІКТОР: Відколи ти граєш роль відлюдника, сталося чимало цікавих речей. Світ навколо тебе не стоїть на місці. Ти мав би купувати нові книжки. Чи відомо тобі, скажімо, що китайські ресторанчики знаходять тебе мало не на кожному розі, а гроші видають просто зі стін?

ТЕО: Зі стін?!

ВІКТОР: Саме так! Стоїш у черзі, а потім зі стіни тобі видають купюри. І це ще не все! Уяви: на пляжах люди намащують птахів мазутом. Це начебто зміцнює крила і дозволяє довше триматись у повітрі.

ТЕО: Що за дурня!

ВІКТОР: Деякі африканські племена тримають піст цілий тиждень. У Європі заздрять цій витримці, тож час від часу надсилають туди трохи їжі, щоби спокусити аборигенів, але, на щастя, надісланого замало, аби відвернути їх від віковічних традицій.

ТЕО: Ти мене втомлюєш...

ВІКТОР: Єврейський народ нарешті повернувся додому після тривалої навколосвітньої подорожі. Поки євреїв не було вдома, їхню територію здавали в оренду. Власники й орендарі зібралися на дружню учту після видовищного феєрверку.

ТЕО: Годі...

ВІКТОР: Та ти навіть не уявляєш, якими щасливими стали люди! Вони висадились на Місяці, за кілька секунд можуть почути цілу планету, Моцарта слухають із коробочки, не більшої за мою долоню, вони вигадали страхування життя, соціальну допомогу, відеоігри, вони народжують у середньому одну з половиною дитину й завалюють її плюшевими ведмедиками, що їх виготовляють інші діти десь у Гонконзі, — і повір, цим останнім ніколи нудьгувати! Вірус скарлатини подолано, люди вже не бояться ні штормів, ні вовків, вони вигадали відкритий вогонь, позбавлений запаху, — зрештою, це навіть і не вогонь, і зовсім він не відкритий. Жінки тепер мають право голосувати, вбираються і грають в азартні ігри, — точнісінько як чоловіки. Уночі бельгійські автостради освітлено, кава зберігається гарячою в термосі двадцять чотири години на добу, сліпим допомагають собаки, глухі спілкуються за допомогою рук, одноногі мають шалений успіх на великих торгових вулицях і ввечері повертаються додому з повним кашкетом грошей. У псів є власні салони краси, спеціальне їдло і навіть окремі цвинтарі! А ще люди вигадали молочні коктейлі, атомну енергію, мультфільми, консервований горошок, ескалатори і сухе молоко. Вони видали кишенькову «Кама-сутру», поєднали Францію з Англією тунелем під Ла-Маншем. Ти ж увесь цей час жовкнеш тут, наче старий папір твоїх книжок.

ТЕО: Це все?

ВІКТОР: Ну... Поки що так.

ТЕО: То мені байдуже.

ВІКТОР (перекривляє Тео): «Мені байдуже!» Так, виходить, ти звертаєшся до свого колись любого Віктора?! Хочеш, аби я назвав тебе схибленим. Ти витратив на ці кляті книжки не знати скільки грошви, а я — що отримував я?! Га, що ти купував мені? Нічого! Я не мав ані любові, ані грошей. Нічого! Література ніколи мене не цікавила — і що я міг удіяти? Я не був тим чемним слухняним хлопчиком, якого ти завжди хотів. І що? Хіба це причина, аби взяти і викинути мене?! Юні роки я витратив на нюхання старого паперу. Чому ж ти не любиш мене, — га, тату? Бо я спалив кілька твоїх улюблених книжок? Бо нагадав тобі дядька Германа — того безумного нациста? Але мені урвався терпець! Розумієш? Я вийшов із ладу. Зірвався.

АВА (здаля): Тео! Тео!

ВІКТОР: Миле дівчисько. Мені вона до вподоби.

АВА: А, он ви де! Доброго дня, Вікторе!

ВІКТОР: Добридень і вам, красунько! Що ж, я залишаю вас, бо інакше тато вибухне, мов петарда. Побачимось незабаром. (Він виходить.)

АВА: Тато?

ТЕО: ...Його мати померла, коли йому виповнилося дванадцять. Він часто приїздив сюди гостювати. Та щораз ненадовго. Усе це, скажімо так, закінчилось... досить погано...

АВА: А я думала, що у вас немає родини. (Пауза.) То він залишиться тут?

ТЕО: Хтозна...

АВА: Як на мене, він досить дивний.

ТЕО: На мене він завжди лише наганяв страх. Ніколи не забуду, як він тижнями мучив мене благаннями завести кота. Нарешті я здався. Взяли ми кішечку Марґо. Мила така, я її полюбив. Охайненька була кішечка, ніколи не гадила на книжки. За кілька місяців вона привела на світ п’ятеро дивовижних кошенят. Віктор мало не збожеволів.