Єжи Косінскі - Розфарбований птах, Єжи Косінскі

Це був не єдиний інцидент, в якому я відчуваю відлуння східноєвропейської ганебної кампанії. Кілька разів до мене чіплялися за межами мого помешкання або в гаражі. Три чи чотири рази незнайомці впізнавали мене на вулиці й кидали ворожі або образливі фрази. На концерті на пошану видатного піаніста, народженого на моїй батьківщині, зграя патріотичних старих жінок напала на мене зі своїми парасольками, вигукуючи сміховинні обрáзи. Навіть тепер, через десять років після видання «Розфарбованого птаха», громадяни моєї колишньої країни, де роман залишається забороненим, все ще звинувачують мене в зраді, трагічно не підозрюючи, що свідомо обманюючи народ, влада підкидає хмизу у вогонь їхніх упереджень, віддаючи їм на поталу жертв того ж режиму, від якого ледве врятувався мій головний герой, хлопчик.

Минув приблизно рік після виходу «Розфарбованого птаха» — і ПЕН-клуб, міжнародна літературна організація[5], звернулася до мене у справі молодої поетки з моєї батьківщини. Вона приїхала до Америки через складну операцію на серці, що, на жаль, не вдалася так, як на це сподівалися лікарі. Дівчина не розмовляла англійською, і ПЕН-клуб повідомив мене, що протягом кількох перших місяців після операції їй знадобиться допомога. Їй було трохи за двадцять, але вона вже видала декілька поетичних збірок і вважалася однією з найперспективніших молодих письменників. Я вже кілька років знав і захоплювався її творчістю, тож радів нагоді познайомитися з нею.

Кілька тижнів, поки вона одужувала в Нью-Йорку, ми разом гуляли містом. Я часто фотографував дівчину на тлі мангеттенського парку і хмарочосів. Ми стали близькими друзями, і вона подала на продовження візи, але консульство відмовилося поновити документи. Не бажаючи назавжди покинути свою мову і родину, вона не мала іншого виходу, ніж повернутися додому. Пізніше я через третю особу отримав від неї листа, в якому вона попереджала, що національна спілка письменників довідалася про нашу близькість і тепер вимагала від неї написати коротку історію про нью-йоркське знайомство з автором «Розфарбованого птаха». Ця оповідь зображатиме мене людиною, позбавленою моралі, відступником, що заприсягся очорнити всі ідеали її батьківщини. Спершу вона відмовилася писати; сказала їм, що не знає англійської, ніколи не читала «Розфарбованого птаха» і жодного разу не обговорювала зі мною політику. Однак її колеги продовжували нагадувати їй, що спілка письменників уможливила операцію і платила за медичний догляд після неї. Вони наполягали, що дівчина як перспективна поетка має неабиякий вплив на молодь і мусить виконати свій патріотичний обов’язок та письмово напосістися на чоловіка, що зрадив її країну.

Друзі надіслали мені літературний щотижневик, в якому вона написала необхідну наклепницьку оповідь. Я намагався зв’язатися з нею через спільних друзів і переказати, що розумію, що через інтриги вона опинилася в безвихідному становищі, але дівчина так ніколи і не відповіла мені. За кілька місяців я довідався, що в неї стався летальний серцевий напад.

***

Огляди могли хвалити чи ганьбити роман, але в західній критиці завжди чулася якась нотка занепокоєння. Американські та британські критики здебільшого не схвалювали мої описи хлопчикових пригод, пояснюючи це тим, що вони занадто докладно зупинялися на жорстокості. Багато хто відкидав автора так само, як роман, стверджуючи, що я використав жахіття війни на догоду власній хворій уяві. З приводу святкування двадцятип’ятиріччя Національної книжкової премії поважний сучасний американський романіст написав, що книжки на кшталт «Розфарбованого птаха» з їхньою безпросвітною жорстокістю не обіцяють нічого доброго майбутньому англомовних романів. Інші критики сперечалися, що ця книжка — просто особисті спогади; вони наполягали, що з сировини пошматованої війною Східної Європи будь-хто міг створити сюжет, переповнений жахливою драматичністю.

Правду кажучи, жоден із тих, хто вирішив вважати цю книжку історичним романом, не завдав собі клопоту звернутися до фактичних джерел. Особисті згадки вцілілих і офіційні документи війни були або невідомі, або неважливі для моїх критиків. Схоже, жоден із них не витратив кілька хвилин, щоб прочитати легкодоступні свідчення, наприклад розповіді дев’ятирічної дитини, що вижила й описувала покарання, призначені східноєвропейському селу, де переховували ворогів Райху. «Я бачила, як німці прибули разом із калмиками, щоб утихомрити селян, — писала вона. — Це була жахлива сцена, що житиме в моїй пам’яті до самої смерті. Оточивши село, вони почали ґвалтувати жінок, а потім віддали команду спалити все до пня разом з усіма мешканцями. Збуджені варвари принесли до кожного будинку головешки, а тих, хто тікав, стріляли або кидали в полум’я. Вони вихоплювали в матерів маленьких дітей і кидали їх у вогонь. А коли вбиті горем жінки бігли, щоб урятувати своїх діточок, вони стріляли їм спершу в одну ногу, а потім у другу. Вони вбивали їх, тільки змусивши настраждатися. Та оргія тривала цілий день. Лише ввечері, коли німці поїхали, селяни сповзлися до села, щоб урятувати те, що залишилося. Перед нашими очима відкрилося жахіття: дерев’яні хати тліли, а поблизу будиночків лежали згорілі тіла. Поля позаду села були вкриті мерцями; тут матір із дитиною на руках і вкритим її мозком обличчям; там десятирічний хлопчик із підручником у руці. Усіх мертвих ми поховали в п’ятьох загальних могилах». Кожному селу Східної Європи знайомі ці події, сотні поселень постраждали від схожої долі.

В інших документах начальник концентраційного табору без вагань визнає: «Правило наказувало дітей вбивати відразу, адже вони були занадто молоді, щоб працювати». Інший комендант констатує, що за сорок сім днів він підготував до відправлення в Німеччину майже сто тисяч предметів одягу, що належав замордованим у газових камерах єврейським дітям. Щоденник, який належав євреєві — обслужникові газової камери, зафіксував таке: «Із сотні циган, що помирали в таборі щодня, майже половина була діти». А інший єврей-обслужник описує, як вартові СС[6] розв’язно пхалися до інтимних частин кожної дівчинки-підлітка, яку перестрівали дорогою до газової камери.

Можливо, найкращим доказом того, що я не перебільшував жахливість і брутальність, якою відрізнялися воєнні роки у Східній Європі, стане той факт, що дехто з моїх старих шкільних друзів, яким удалося отримати контрабандні примірники «Розфарбованого птаха», називали роман пасторальною історією, схожою на ті, які довелося під час війни пережити багатьом із них чи їхнім родичам. Вони докоряли мені за те, що я розбавив історичну правду, і звинувачували у схильності до англосаксонської чутливості, чиїм єдиним досвідом національних катаклізмів була громадянська війна на сто років раніше, коли зграї покинутих дітлахів тинялися спустошеним Півднем.

Мені складно було заперечувати таку критику. У 1938-му приблизно шістдесят членів моєї родини відвідали нашу останню щорічну зустріч. Серед них