Стівен Кінг - Якщо кров тече

з того, що коїлося між Оллі Меллорсом і Конні Чаттерлей у лісі, ніж із того, що було між Марлоу і Курцом у Бельгійському Конґо. Осягнути секс важко (це я зрозумів ще до того, як потрапив до коледжу), але зрозуміти навіженість іще важче.

– Гаразд, – сказав містер Герріґен, – але якщо батько питатиме, що ми зараз читаємо, пропоную відповідати, що «Домбі і сина». Її візьмемо наступною.

Батько так і не спитав – принаймні про ту книжку, – і я відчув полегшення, коли ми перейшли до «Домбі», бо то був мій перший дорослий роман, про який я пам’ятаю, що він мені дуже сподобався. Я не хотів брехати татові, бо почувався б від цього жахливо, хоч і впевнений, що містер Герріґен не мав би проблем.

* * *

Містер Герріґен любив, коли я читав для нього, бо його очі швидко стомлювалися. Мабуть, полоти квіти було кому й без мене – Піт Боствік, котрий стриг той акр чи скільки газону, мабуть, був би радий узятися й за це. А Една Ґроґен, що доглядала будинок, радо б витирала пил із чималої колекції прадавніх кульок зі штучним снігом і скляних прес-пап’є, але то була моя робота. Йому здебільшого просто подобалося мати мене поруч. Він так і не сказав мені нічого такого аж до самої смерті, але я це знав. Тільки не розумів чому, та й досі не впевнений, чи розумію.

Одного разу, коли ми поверталися з вечері в «Марселі» в Касл-Року, тато якось дуже різко сказав:

– Герріґен коли-небудь торкався тебе так, як тобі не сподобалося?

Залишалося ще кілька років до того дня, коли в мене могла вирости бодай тінь вусів, але я знав, про що він питав: заради Бога, нам розповідали в третьому класі про небезпеку від незнайомців і «недоречні дотики».

– Ти питаєш, чи не лапав він мене? Ні! Боже, тату, він не ґей.

– Гаразд. Не закипай, Крейґстере. Я мусив спитати. Ти проводиш там багато часу.

– Якби він мене лапав, то міг би принаймні присилати дводоларові лотерейні білети, – сказав я, і тато розсміявся.

Я заробляв приблизно тридцять доларів на тиждень, і тато наполіг, щоб я відкладав принаймні двадцять із них на ощадний рахунок на коледж. Я так і робив, хоч і вважав це мегадурістю. Коли навіть підлітковий вік здається далеким, мов Місяць, то коледж узагалі ніби щось із наступного життя. Але десять баксів на тиждень все одно були розкішшю. Я щось витрачав на бургери й молочні коктейлі в кафетерії «Гові», але більшу частину – на старі книжки в м’якій палітурці в букіністичній крамниці «Далі» у Ґейтс-Фолз. Мої книжки не були такі важкі, як ті, що я читав містеру Герріґену (навіть «Леді Чаттерлей» була важкуватою, коли Констанс і Меллорс не наганяли пари). Мені подобалися романи про злочини, а також вестерни, схожі на «Перестрілку в Гіла-Бенді» й «Розжарений свинець». Читати містерові Герріґену – то була робота. Я не впрівав, але таки працював. А книжка на кшталт «Одного понеділка ми всіх повбивали» Джона Д. Макдональда була чистою насолодою. Я казав собі, що ті гроші, які не йшли на коледж, було б непогано назбирати на один з нових телефонів від «Еппл», котрі пішли в продаж улітку 2007 року, але вони коштували дорого, під шістсот баксів, тож по десять доларів на тиждень я складав би понад рік. А коли тобі всього одинадцять з половиною (скоро дванадцять), цілий рік – це дуже довго.

Крім того, мене приманювали ті старі барвисті палітурки.

* * *

Різдвяного ранку 2007 року, три роки по тому, як я почав працювати на містера Герріґена, і за два роки до його смерті, під ялинкою для мене лежав єдиний пакуночок, і тато сказав, щоб я залишив його наостанок, доки він належним чином не помилується пейслевим жилетом, човганцями й бріаровою люлькою, котрі я йому наготував. Коли з ними розібралися, я здер обгортку зі свого єдиного подарунка й заверещав від радості, бо побачив те, чого весь час прагнув, – айфон, котрий умів робити так багато всього, що поруч із ним батьків телефон у машині здавався викопним.

Відтоді багато змінилося. Тепер уже айфон, який батько подарував мені на Різдво у 2007 році, став такою ж минувшиною, як спільна телефонна лінія на п’ять родин, про котру він розказував мені в дитинстві. Відбулося стільки змін, стільки проривів – і то дуже швидко. У моєму різдвяному айфоні було всього шістнадцять додатків, усі попередньо встановлені. Одним з них був «Ютьюб», бо тоді «Еппл» з «Ютьюбом» ще дружили (але це змінилося). Інший називався «SMS» – то був примітивний обмін текстовими повідомленнями (без емодзі – такого слова ще не з’явилося, – якщо ти не придумував їх сам). Був ще погодний додаток, що завжди помилявся. Але можна було дзвонити з пристрою настільки компактного, що він носився в кишені штанів, а ще краще – на ньому був «Сафарі», який поєднував тебе із зовнішнім світом. Коли ростеш у містечку без світлофорів і з ґрунтовими дорогами, як-от Гарлоу, зовнішній світ – то дивне і спокусливе місце, якого хотілося торкнутись, а телевізор не міг адекватно в цьому зарадити. Принаймні мені хотілося. Усе це було на відстані простягнутого пальця, дяка AT&T і Стіву Джобсу.

Був там і ще один додаток, який змусив мене згадати про містера Герріґена навіть того радісного ранку. Дещо набагато крутіше за супутникове радіо в машині. Принаймні для таких, як він.

– Дякую, тату, – сказав я та обійняв його. – Дякую-дякую-дякую!

– Тільки не сиди в ньому постійно. Ціни на дзвінки хтозна-які, тож я стежитиму.

– Вони скоро подешевшають, – сказав я.

У цьому я не помилився, і тато ніколи не дорікав мені рахунками. Мені все одно не дуже було кому дзвонити, але я любив дивитися відео на ютьюбі (і тато теж), і мені подобалося ходити до світу, котрий ми тоді позначали трьома буквами «w» – до всесвітньої мережі. Іноді я переглядав статті у «Правді» – не тому, що розумів російську, а просто тому, що міг.

* * *

Не минуло й двох місяців, я повернувся зі школи, відкрив поштову скриньку й знайшов конверт, підписаний мені старомодним почерком містера Герріґена. То була моя листівка до дня Святого Валентина. Я увійшов у дім, скинув книжки на стіл і розкрив конверт. Листівка не була квітчаста чи сентиментальна – у містера Герріґена був інакший стиль. На ній був зображений чоловік у смокінгу, що стояв у полі квітів і вклонявся, тримаючи в руці циліндр. Усередині був друкований напис: «Нехай рік буде сповнений любов’ю і дружбою». А нижче дописано: «З найкращими побажаннями від містера Герріґена». Чоловік зняв капелюха і вклонявся: хороше побажання, нічого шмаркливого. Отакий був містер Герріґен. Пригадуючи