Шрамкова Яна - Біла стрічка в твоєму волоссі, Шрамкова Яна

Зрештою, інстинкт самозахисту спонукав мене прийняти другий варіант. Водночас я вирішила, що не буду за це ставитися до Якуба з погордою. Я терпіти не могла дівчат, які зверхньо розмовляли з молодшими школярами, а перед старшими щось корчили з себе. Із нашого класу не викручувалися хіба що Ружена Банфалвіова та Каміла Колекова, решта ж майже всі були страшні кривляки. У школі я нормально розважалася з дівчатами і хлопцями, але надто не дружила ні з ким. Одного разу я піддалася на вмовляння Андреї прийти до неї в гості, й відтоді подібні гульки стали мені поперек горла. Андреа запросила двох дівчат з нашого класу, Марека Руснака з дев'ятого "А", Матю Бурду з дев'ятого "Б" і нашого Кирила, бо він у класі з усіх найвищий. Мені парубки з дев'ятого не дуже імпонували, зате Андреї імпонували далі нікуди. Вона без упину реготала, аж поки їй дух забивало. Я не знаю, чому Марек Руснак підсів саме домене і чому він дивився так, ніби розмірковував, чи, бува, мені не потрібна суха пелюшка.

— У малечі немає настрою? — запитав він, запалюючи сигарету.

— Страшенно люблю парубків, особливо тих, що курять,— відповіла я з лагідною посмішкою на губах. Коли я сама цього хотіла, то вміла бути якнайлюб'яз-нішою. Андреа пропливла повз нас у такій міні-сукні, що я не була певна, чи то часом не поясок; вона знову засміялася отим своїм привабливим сміхом і запропонувала мені також закурити.

— Дякую, я не курю. Уже майже тринадцять років!

— Ой-ой-ой,— поблажливо сказав мій співбесідник.— Майже тринадцять років! Це велике досягнення! Шана і хвала! Справді сила волі. Але один разочок... заради мене.

Ну, це вже було занадто! Мовляв, заради нього! Добре, що я хоч сиділа, бо інакше зомліла б від щастя після такого освідчення! Всі очікувально дивились на нас. А той телепень Марек із дев'ятого тримав пачку сигарет у мене майже перед носом і дивився просто в очі. Коли б іще він мав привабливі очі, та, як на мене, Марек був не кращий, аніж каправий Дюко Бекелін з нашого будинку для старих, хіба що молодший.

— Принципово курю тільки "Смарт-експорт",— сказала я лише для того, аби щось сказати, хоча могла б спокійно пропустити його слова повз вуха.

Андреа вилетіла, мов ракета, й почала запевняти мене, що сигарети, якими вона частує гостей, виключно з валютного,— знаєш, батечко щоразу привозить з "Тузексу" 1 безліч речей, а сигарет — цілі вагони, бо коли він пише, смалить одну за одною. Вона розповідала з таким захопленням, що забула навіть про сміх. Я мусила визнати: вона приголомшила мене не так скоромовкою, що нею усе це висипала, але передовсім тим, у який спосіб познайомила з їхнім життєвим рівнем.

Мені спало на думку, що було б з Андреєю, коли б у нашому дворі помилково її підхопила пані Кечке-шова й коли б їй довелося спати з Івіцою, Івоною, Ізабеллою та Інгрідою на одній розкладній тахті й цілу ніч боротися за ковдру, як вони це робили ніч у ніч. Мабуть, не пережила б цього!

Я не хотіла маніритися, але не мала ні відрази, ні бажання пити лимонад з валютного, курити сигарети та п узагалі, тож підвелася й почала вдягатися. Ка-міла дивувалася, коли я прийняла запрошення Андреї на цю гулянку, зараз я й сама цьому дивувалась. Я не можу сказати, що хтось мене аж так затримував. Ірена Белешова-Форситова тим часом ввімкнула магнітофон. Не знаю, чи й він був з "Тузексу", та хоч увімкнули його на повну силу й співав мій улюблений виконавець, я однаково почула, як Андреа комусь пояснювала, що я, очевидно, затрималася у розвитку

1 Т у з е к с — валютна к,— апиця.

й, окрім того,— ви помітили? — вдягається геть допотопно!

Коли я повернулася додому, то одразу ж пішла до старого пана Феста, який перешивав мені одежу, й ніби ненароком запитала, чи йому, бува, не здається, що я затрималася у розвитку, а особливо, чи не вдягаюсь я допотопно. Старий пан Фест з незвичайним інтересом оглянув мене з голови до ніг. У ^кожному разі, минуло досить часу, перш ніж його обличчя знову прибрало нормальної для нього сіро-зеленої барви.

Старий пан Фест, окрім привітної вдачі, вирізнявся ще й тим, що постійно тримав у руці довгі кравецькі ножиці, якими він досить небезпечно вимахував зараз у мене перед носом. Я вже починала побоюватися, чи не стану жертвою його закрійницької пристрасті, коли пан Фест зрештою настільки заспокоївся, що навіть сів, витяг пляшку кетчупу і добряче хильнув. У пляшці з-під кетчупу було червоне вино, але я вдавала, що не помітила цієї деталі, чим дуже полегшила становище пана Феста. Він витер губи тильним боком руки, помахав ножицями, а тоді привітно всадив мене в крісло; знесилена тягарем обох важких питань, я тихенько сиділа. Я взагалі не могла збагнути, що його так схвилювало. У пана Феста була не така запальна, сварлива вдача, як у пана Спіхульського, він майже ніколи не ремствував. А зараз він ходив від дверей до вікна, мов розлютований тигр і розповідав якусь біблійну історію. Адам і Єва. У раю. Перше вбрання. Фіговий листок. Тоді, передовсім, шкура спійманої тварини. Від утоми в мене злипалися очі. Зненацька я пробудилась. Пан Фест із комічною швидкістю перейшов до сучасної моди. І тут у нього почав не лише пришвидшуватися крок, але явно і пульс, бо вигляд він мав такий, ніби в наступну хвилину мав перервати фінішну стрічку.

— Наприклад, моя бідолашна Сабіна,— вихопилося в нього.

Пан Фест замовк і озирнувся довкола, ніби сподівався, що десь-таки побачить свою дружину, хоч померла вона вже майже двадцять років тому. Щоразу, згадуючи її, він отак замовкав і пильно озирався.

— Пане Фесте!

Він дививсь на мене, але здалека, дуже здалека. Певно, був у цю хвилину молоднн-молодиД й ОСКІЛЬКИ

він отак дивився, шкіра на вилицях у нього на мить напнулася й порожевіла, ніби він справді от-от помолодіє. Але за хвилину це знову був старий пан Фест.

Вже значно пізніше я збагнула, що перенестися на ціле півсторіччя назад — це привілей хіба що дуже старих людей.

— Ось поглянь. Моя Сабіна була красуня, це скаже кожен, хто її знав, але була бідна. Коли ми одружувалась, шлейф мала-—чиста правда! — майже десять метрів. Вона заощаджувала на нього цілих три роад, Отакі жінки! Хотіла мати шлейфі Десятиметровий, розумієш, Шімонко? А капелюхи — які були капелюхи! Отакі — круглі. А нагорі — ти не повіриш! — нагорі капелюха цілий зелен-сад! Грушки, яблука, виноград! І сукні аж до п'ят! А зараз що? Мовляв, нова мода! Нічого нового. Все крутиться, крутиться, крутиться! Я кравець і знаю цю карусель. Кажуть — допотопно. Боже борони і не карай мене!

Настала довга астматична пауза. У пана Феста свистіло в трахеях. Я сто разів пошкодувала про своє запитання. І намагалася щиросердно втішити його. Тільки ж дипломатія ніколи не була моєю сильною стороною.

— Мені справді подобається все, що ви мені перешиваєте, але дівчата...

Пан Фест махнув ножицями й опустив очі. Коли він зрештою озвався, голос у нього був якийсь на диво безсилий, стомлений.

— Річ не в тому, чи допотопні. Такий світ. Світ не змінюється. Люди змінюються. У всіх у нас однакові очі, і не від барви залежить, що кожен з нас бачить щось інше. Добрий — добре, злий — зле.

Він перевів подих і відклав ножиці.

— Пане Фесте, я просто так запитала...

— Не має значення... Але я тобі щось розповім.

Він подивився на мене, і я угледіла на його обличчі вираз, який, безперечно, свідчив про те, що він збирається висловити при мені якесь дуже важливе пророцтво. На хвилину він заплющив очі. Повіки в нього були прозорі. Здавалось, він молиться.

— Одежа — це не головне,— тихо мовив він.— Головне те, чи все гаразд у людини тут,— він пальцем доторкнувся чола,— і тут!—Другою рукою, міцн) стиснутою в кулак, він сильно вдарив ліворуч у груди. Аж наче грім загримів, і старий пан Фест закашлявся. Геть збита з пантелику, я ледь доплелася до мабабусі й умить шмигнула в теплу місцинку під її горбом. Від того дня мені на думку більше не спадало розмірковувати про те, чи я вдягаюся допотопно, чи не допотопно.

Моя мабабуся часом справді не мала ані краплі жалю, і це знову проявилося на Різдво, коли стара пані Пешкова ганялася за мною з коцюбою по коридору. Коли пані Пешкова випивала трохи більше, у неї, мабуть, двоїлося в очах, і тоді кожного, хто входив до її кімнати, вона вважала за своїх невдячних близнюків і дуже гнівалася. Розгнівалася вона й на мене, коли я зайшла до неї з добрим і найщирішим наміром побажати їй щасливих свят, і можу сказати, що розгнівалася вона просто жахливо. Я не ступила в її кімнаті ще й двох кроків, коли вона з-поза шафи кинулася до мене і коцюбою притисла до стіни. Мені зробилося моторошно від її білого, аж прозорого обличчя, яке світилося в сутінках, наче місяць над калюжею.

— Щенята,— з похмурою люттю кинула стара пані Пешкова, притискаючи мене до стіни залізною коцюбою. Не зводячи з мене вологих невидющих очей, вона повела далі незмінним голосом: — Більше ніжками не перебиратимете, не ганьбитимете матір! Закинули її до притулку, але зараз та мати вас попросту заб'є, богом присягаюся, порішу цієї ж миті й обох одразу!

В обличчя мені вдарив дух вина. Стара пані Пешкова на хвилину втратила рівновагу, сперлася на коцюбу, і я, вивільнившись із полону, взяла ноги на плечі — і гайда! Я тікала геть, а за мною бігла бабка Пешкова. Можу сказати, що, як на сімдесят років, у неї це виходило неймовірно моторно. Мабуть, вона б мене наздогнала, якби не порятував пан Спіхуль-ський, який несподівано вийшов з кімнати й заступив бабці Пешковій дорогу.

— Ого, як розстрибалася,— засміявся пан Спіхуль-ський, про людське око пригрозивши бабці Пешковій ціпком, аби не думала, що він злякався її крику. Серце мені калатало десь аж у горлі, а Пешкова погрожувала порішити мене, аби змити бруд з обличчя світу і спокійно померти. Сховавшись за спиною пана Спіхульського, я прислухалась, як цокотять у мене зуби. Пан Спіхульський, помовчавши трохи, відкашлявся, тоді здивовано подивився на галасливу бабку Пешкову і затупав кованими солдатськими чобітьми. Бабця Пешкова одразу стихла.

— Ну, розбалакалася стара, розбалакалася,— примирливо озвався пан Спіхульський, поплескавши бабку по широкій згорбленій спині.— Розбалакалася понад міру— а що з того? Собі клопоту завдала й дівчинку налякала! Так, так! Краще поплач, тобі полегшає, криком нічого не допоможеш, діти далеко, а коли б і ближче були, вуха собі позатуляли б, аби нічого не чути.