Шевчук Валерій - Початок жаху, Шевчук Валерій

Але був мудрий, знав я це із alma mater.

— Гаразд, — сказав, — поговоримо. Накажу, щоб на ніч не зачиняли. Ти ж пробував покинути монастир не вночі?

— Удень, — сказав я смиренно. — На очах в усіх.

— Задумавшись?

— Так, ваша превелебносте. Маю такий гріх.

У цей час із дверей викотився пекар, він весь розцвівся, кланявся і якось бочком підступав до його превелебності, щоб поцілувати йому руку. Наблизившись до мене, раптом озвірився і, хоч раніше казав мені "ви", перейшов на непошанівне "ти".

— Принеси дров! І побільше! — і відразу перелив свій голос на улесливий: — Яке маю щастя бачити вашу превелебність! З приїздечком, з прибуттячком! Цмок! Цмок! — він підхлібно цмакав ігуменову руку, і я побачив, що по тонкому обличчю отця ректора київських шкіл та ігумена монастиря пробігла тінь обридження.

Я присів навпочіпки й почав накладати на руку дрова. Згори почув спокійний, але владний голос його превелебності:

— Щоб ти мені до отця Михайла з неповагою не ставився. До речі, від завтра він буде відставлений од роботи в тебе, а тобі надішлю іншого помічника. Чи ти його зачиняєш на ніч у келії?

— Отець келар, ваша велебносте, — схилився пекар, — ключі мені поки що не ввіряли.

— Перекажеш отцеві келарю, що я велів панотця Михайла на ніч не зачиняти, — він величаво поплив далі, а я, зводячись із оберемком дров, побачив, що пекар трохи здивовано дивиться йому вслід. Потім повернувся до мене, і ми зустрілися поглядами.

— Чого став? — крикнув він брутально. — Давай мені дров! І побільше!

Того дня він начебто сказився, не давав мені й хвильки спочити, ганяв від дров до діжі, а від діжі до збирання трісок, знову посилав по дрова, змусив вичистити закопчені дека, на яких пікся хліб і які лежали в нього без діла, — я мовчки, покірно і справно все виконував, а це його, здається, ще більше сердило. Ввечері ж, коли я роботу кінчав, зирнув на мене баньками, побитими червоними прожилками, і спитав, розсовуючи губи:

— А що, панотче, скаржитимешся на мене за непошановне ставлення?

— Ніколи ні на кого не скаржився, — мовив я спокійно. — Окрім того, перебуваю в покуті.

— Отож! — сказав він задоволено. — Хоч ти й причмелений трохи, але робітник добрий. Шкода, що тебе від мене забирають. До речі, ще не розказав мені, що там вичворяв з білими головами — за це ж тебе забили в заліза? Ну-ну, — застеріг він, побачивши, що я хочу щось сказати, — в заліза, панотче, даремно не забивають. М’ать, немало обірвав подолів, га? — він зареготав.

Я подивився на нього спокійно і сказав словами апостола Петра, мовленими римлянам.

— Коли Божа правда через мою неправду збільшилася на славу йому, пощо судити ще й мене як грішника?

— Щось не дуже втямив, що ти сказав, — мовив пекар, оглядаючи мене.

Узяв із полиці гарячу хлібину й усунув мені до рук.

— На і йди з Богом, — сказав.

Я узяв хлібину, подякував і вийшов. І мене раптом уразила тиша в монастирі. Не різали дощок тертичники, позникали зі стін будованого храму мурарі, не катали візків рейцарі, не було біля цегелень цегельників. Всі разом закінчили роботу й розходилися тепер по келіях — я бачив у дворі розкидані чоловічі постаті, які кудись поспішали. Паляниця гріла мені груди, я підніс її до обличчя і вдихнув — пахла вона чудово. Здається, єдина була справжня в цьому світі, бо все решта — тіньовий театр з чарівної ліхтарні.

Відламав шкурину, поклав до рота й жував. Ішов стежкою, і заліза на моїх ногах побренькували.

Біля кузні мився коваль. Ковальчук поливав йому на руки, а він плескав у розпалене від жару лице, задоволено хекаючи. Руки в нього були величезні й чорні, і з долонь скапувала на землю чорна вода. Повернув до мене закіптюжене, з брудними патьоками лице й блиснув великими, міцними зубами.

Я йшов, відламуючи хліб і помалу жуючи його, і насолоджувався тишею. Хліб біля моїх грудей парував.

Залопотіли крила, і мені на плече сів приручений монастирський ворон. Я скочував із хліба кульки й подавав йому, ворон ті кульки ковтав. Ковтав і задоволено покрякував, бо йому смакувало, а він хотів про те розказати. Я зупинився і вдихнув на повні груди. Пахло вже осінню, зрештою, на порі й була.

Розділ четвертий

Увечері я пішов до отця ігумена, як він мені й велів. Зустрів мене доброзичливо.

— Такого тут про тебе начувся, — сказав. — Коли це правда, то немалий єси переступець. Зневажив пані сотникову Дмитрищиху, незаконно брав із мужиків та козаків за вінчання й поминування, самоправно захопив колодницю[11] із ланцюгом із канцелярії… Що з тобою сталося, пане Михайле? Завжди був мирний і тихий.

Я промовчав.

— Чого ж мовчиш?

— Коли оскаржений каже правду в оборону собі, — мовив я печально, — гадають, що він викручується. Коли ж людину оклепано і вона це заперечує, її шанують ще менше, бо суд уже відбувся. І люди мають рацію: для злочинця злочин не є злочином, його часто чинять безвідносно до власного сумління — він перед собою чистий, а перед людьми — ні.

В ігуменовій келії стояли сутінки. Отець Іларіон посадив мене на услона, а сам сів навпроти.

— Але мені можеш оповісти правду, хай навіть свою правду, — сказав він. — Я тебе не судив, я тебе не милуватиму, хіба поставлю на іншу роботу, не таку важку, — покуту свою все одно маєш відбути.

— Правда така ж мала, як і вина моя… І нецікава, — відповів.

— Не вів би цієї розмови, коли б не знав про твою чесну й праведну душу, — мовив отець Іларіон. — Розумна й тонка ти був завжди людина. Чи ж так уже опростився, що живеш малою правдою та виною? Чому покинув школи? Чи, може, рушив на більші науки?

— Хотів побачити світу. Та й більшої науки хотів. Зібрався до Люблина, але мене попередили: щоб учитися там, треба було затаїти, якої ти віри. І я тоді подумав: більша чи менша наука — це все одно. Адже "ніхто не прийме переможну вітку, зле воюючи", тобто дурячи. І я пішов блукати по школах малих.

— Не такій голові, як у тебе, тинятися нищим[12] і між простого та грубого люду, — сказав ігумен. — Великий птах шукає високого і великого гнізда, а малому добре в траві і в очереті.

— Всі ми очерет, — відказав я. — Мислячий. Одне хотів у цьому світі: прожити без гріха. Гадав, що жити без гріха — це жити без диявола. Думав, що диявол — це не те, що поза нами, а те, що в нас. Вмовив собі, що диявол — це і є гріх. Не хотів бути великим птахом, не бажав почестей, слави, доброго й ситного місця, принад світових та його зваб, нікого в цьому світі не ненавидів, не крав, не брехав, з білими головами діла не мав, нікого не бив і не вбивав та й не зневажав. О, я зумів, ваша велебносте, так жити! Але знаєте якого скутку дійшов?

Ігумен німо на мене дивився.

— Дивного скутку я дійшов, і це, може, і є мій гріх, — сказав я. — Того, що жити без диявола, — однаковий скуток, як жити у гріху.

— Що ти говориш, несамовитий! — вигукнув уражено ігумен.

— Так, ваша превелебносте, може, й неподобні речі кажу, але так думаю. Зараз я поясню… Зараз…

Потер лоба, бо мені починала боліти голова. Коли ж у мене починає боліти голова, мені важко стає мислити.

— Бачите, ваша превелебносте, дійшов я такого переконання, що жити без зла — це значить поставити себе над світом, бо світ зітканий із добра та зла і ті зло та добро в людській душі мають змагатися. Без такого змагання людина починає нидіти і нарешті вмирає. Пам’ятаєте вірш Атанасія Кальнофойського, ваша велебносте, — епітафію Янові Єльцю, що прожив двадцять чотири роки і помер у 1603 році:

Так це буває: добрий вмирає, не довго живши;

Дивно: злостивий жив вік щасливий, зла не збридивши.

Юних зла доля з ясного поля з рук вириває,

Діток побожних, цнотою можних у мам забирає…

Але найбільше мене вражає кінець цього вірша:

Треба повірить, слушно в цій мірі хтось був повідав:

Зло, що триває, смерть не вбиває, добре я звідав.

Отож я й подумав: жити без зла чи без диявола — то не жити, а йти у смерть. Це значить утратити в собі віру й можливість покаяння. Це значить стратити призначення людини, бо її послав Господь на землю, щоб покутувати й очищуватися. А той, хто не покутує й не очищується, — не живе, він не для світу і світові непотрібний. Ось він, початок мого жаху, ваша превелебносте, і я ношу його в душі вже не один рік.

Ігумен сидів мовчки. Був, здається, вражений.

— А чи не здається тобі, що в такий спосіб диявол захотів тебе опанувати? Адже і Йсуса Христа бажав спокусити, а той же був сином Божим?

— Коли не піддатися дияволу й померти — для чого ж жити? — спитав я, а що ігумен мовчав, продовжив: — Я ж не захотів вмирати, а запраг жити. Запраг увійти у світ і стати для світу. Почати війну зі злом, а це значить — почати жити у злі. Не захотів, щоб зла доля вирвала мене з рук із ясного поля життя, захотів його, ваша велебносте, полюбити. Ось чому я тут.

Останні слова ледь прошепотів, бо дуже втомився, говорячи такі речі, і то від того, що боліла мені голова.

— Здається, починаю тебе розуміти, — сказав отець Іларіон. — І не тільки розуміти, й пізнавати: саме такого знав тебе в alma mater. Але, хочеш того чи ні, ти в цьому світі птах немалий. Не для тебе важка робота й покута в пекарні. А чи не згубив ти по своїх дорогах здатності до краснописання? Пам’ятаю, ніхто ліпше за тебе не краснописав у alma mater. Посаджу тебе переписувати слова Дмитра Туптала, а вечорами приходь до мене, поки я тут, і ми цю розмову продовжимо. Цікавий знати про тебе все. Ні, немалий ти у світі птах, хочеш того чи ні.

— Здатності до краснописання я не втратив, — мовив. — Але не хотів би, щоб мені зменшували покуту через жалість до мене. Я на цю покуту заслужив.

— Любиш згадувати мудрі вірші, то і я згадаю Івана Величковського, — мовив ігумен, трохи помовчав, а тоді продекламував:

Труду писання не може пізнати

Той, хто не знає, як треба писати.

Думає, легке і просте те діло:

Пишуть три пальці, — а все болить тіло.

Отже, вважай, що покуту тобі не зменшено, але духу твого вбивати чорною роботою не бажаю. Хай буде кожен той, чиє серце в ньому, а ти народжений не для чорної роботи, а для роботи ума. Саме такі, як ти, на мою думку, — сіль землі. Пам’ятаєш із Матвія: "Коли сіль ізвітріє, то чим насолити її? Не придасться вона ні на що, хіба щоб надвір була висипана і потоптана людьми". Ходи з Богом.