Річард Темплар - Правила, які варто порушити. Жити за власним кодексом

не так, як вам би хотілося. Ні батьки, ні школа, ні хтось інший не винні у ваших негараздах. Можливо, у минулому, у ранньому дитинстві, так і було, проте не зараз.

Це не відсутність співчуття. Це не байдужість із мого боку. Я просто називаю речі своїми іменами. Ніхто, крім вас, не в змозі покращити ваше майбутнє. Немає сенсу звинувачувати інших людей у тому, що вони зіпсували вам дитинство, а потім приймати від них естафету та псувати собі доросле життя. Коли ви не здатні достойно прожити своє життя, чому ви вважаєте, що інші повинні були впоратися з цим?

Іноді простіше звинувачувати когось. І можливо, ви навіть заслуговуєте на цей легкий шлях після того, через що вам довелося пройти. Та значно більше ви заслуговуєте віднині на гідне життя. Однак воно не настане, доки ви перекладатимете відповідальність за своє теперішнє щастя на плечі свого минулого. Вам треба перехопити контроль за своїм життям від тих, хто погано розпорядився вашим дитинством, і показати їм, як це слід робити.

Беззаперечно, у такому разі вже ви відповідатимете за неправильні рішення, помилкові судження, непорядні вчинки. Але якщо ви чесно гратимете за правилами, це траплятиметься рідко. А якщо трапиться, то ви сміливо визнаєте це – так само, як мали зробити всі ті, хто визначав вашу долю в дитинстві. Можливо, хтось із них так і вчинив. Ви не будете нікого звинувачувати, оскільки тепер тільки ви відповідаєте за все у своєму житті – як за добре, так і за погане.

Справа не тільки в чесності та справедливості, а й у тому, що працює на вашу користь. Ви коли-небудь помічали, що робить щасливішими тих, хто не боїться відповідальності за власне життя? Вони не почуваються безпорадними жертвами обставин. Звісно, усе контролювати неможливо, і час від часу щось відбувається всупереч нашим намірам і бажанням. Проте, якщо нам удасться контролювати ситуацію, ми зможемо вжити необхідних заходів і все залагодити чи принаймні у свій спосіб побороти негативні наслідки.

Коли ви звинувачуєте інших людей, обставини, то перетворюєтеся на потерпілого, а могли б бути переможцем. У світі повно прикладів, що підтверджують таку думку: якщо ви замислитеся, то знайдете безліч людей, яким у житті було несолодко, проте вони відмовилися від ролі жертви. Це такі легендарні особистості, як Нельсон Мандела і навіть, можливо, дехто з ваших друзів. Чому б вам до них не приєднатися?

Правило 6

Ви самі відповідаєте за власне життя

«Кожен має право на повагу»

Мої діти полюбляють дратувати одне одного – принаймні коли вони засмучені, не в гуморі чи просто втомлені. Це типово для братів і сестер. Багато років тому ми вчинили безглуздо, започаткувавши в родині правило, згідно з яким наклали табу на таку поведінку. Якщо вони усвідомлювали, що їхні дії були неприємними для брата чи сестри, то мали припинити їх. Вам таке рішення може здатися розсудливим – я теж тоді був такої думки, – та діти, як відомо, мають звичку перекручувати правила.

Незабаром я почув між ними розмови, у яких лунали такі зауваження: «Припини свистіти, мені це неприємно. Ти не маєш права мене дратувати» чи «Мене нервує, коли ти кидаєш ніж, не вимивши його від масла. Якщо ти розумієш, що це мене дратує, не роби цього». Так, вони прийняли наше правило і все, так би мовити, «причесали» під нього, а потім нумо використовувати його не обмірковуючи[5]. Тоді ми опинилися перед необхідністю запровадити ще одне правило, щоб обмежити попереднє: треба бути терпеливими.

Звісно, неможливо припинити суперечки між братами і сестрами, і краще навіть не намагатися. Для їхньої ж користі. Та діти люблять, коли чітко визначено, що є добре, а що погано, а тут не все так однозначно. Річ у тім, що всі ми справді маємо право на шанобливе ставлення, та водночас мусимо поступатися ним, коли інші люди виявляють до нас терпеливість. Інакше все життя перетворюється на безперервні сварки із сусідами, колегами, чиновниками, друзями, членами родини.

Так, я згоден, що ваш сусід мав поговорити з вами, перш ніж обрізати ваше дерево з боку своєї ділянки. Та чи воно і справді так важливо? Наприклад, ваші товариші по кімнаті завжди забувають купити кави, коли та закінчується. Не варто так перейматись – адже перший просто чудовий приятель, а другий завжди дбає про чистоту і порядок навколо. Ви не можете вимагати всього. Для вас так образливо самим купити каву?

Спробуйте поставити себе на чиєсь місце. Вони справді роблять ті дратівливі дрібниці через неповагу до вас (у такому разі ви маєте цілковите право протидіяти цьому – сподіваюся, дипломатичним шляхом) чи, може, мають іншу вдачу? Чи просто у вас із ними різні пріоритети та захоплення? Можливо, вони бездумні чи неуважні, та це не має нічого спільного з навмисною зневагою.

А поки ви ще дивитеся на ситуацію чужими очима, поміркуйте над тим, яке враження справляєте на людей ви. Раптом і вам притаманні, хай і дрібні, але дратівливі звички? Чи можете ви також когось нервувати? Не тому, що ви не поважаєте людину, просто ви сприймаєте світ інакше. Це властиво всім нам. Отже, нам, мабуть, слід бути трохи толерантнішими до інших і пробачати їм. Звісно, коли не йдеться про нашого брата чи сестру. Тоді, вочевидь, кожен сам за себе.

Правило 7

Що толерантніші ви до людей, то більше вони шанують вас

«Можна вибирати друзів, але не родину»

З цим точно не посперечаєшся, еге ж? На жаль, це один із тих висловів, кинутих мимохідь, що справді здатні знівечити життя та незаслужено позбавити вас усіх сподівань. Звичайно, ви не можете обирати собі родину в буквальному сенсі. Проте здебільшого можете вирішувати, чи стануть вони вам друзями. Навіть коли для цього треба буде докласти певних зусиль, вони варті того. Будь-який психолог скаже вам, що брати та сестри зростають в атмосфері взаємного суперництва. Зокрема, вони змагаються за увагу своїх батьків. Вони роблять усе можливе, аби вирізнитися серед інших і привернути особливу увагу. Це закладений природою еволюційний потяг, якому ми підкоряємося на підсвідомому рівні, а надто в дитинстві.

У деяких родинах це може призвести до ворожнечі між братами й сестрами. У якомусь сенсі це несправедливо, бо причина того, що відбувається, криється в їхньому надто малому віці – вони не знають кращих моделей поведінки та керуються своїми основними інстинктами. Деяким батькам удається домогтися в цій ситуації певної справедливості, інші виявляються нездатними регулювати таку конкуренцію, а іноді, схоже, навіть заохочують суперництво.

Залишивши рідну домівку, ми повинні залишити в минулому всі дитячі війни за першість. Повірте: я знаю, зробити це набагато важче, ніж здається, і не завжди наші старання успішні. Але здаватися не треба, над цим варто працювати далі.

«Чому?» – запитаєте ви. Тому що наші брати й сестри залишаться з нами довше за будь-кого. Коли не стане наших батьків, вони будуть поряд. Вони знають нас справжніх – наші таємниці, яких ми соромимося та які приховуємо від решти світу, знають, про що ми воліли б забути. Тож, коли нам знадобиться дружня підтримка, вони не забаряться, і не буде жодної людини, з якою ми матимемо міцніший зв’язок.

Я знаю двох братів, які