Даніелла Лапорт - Розпали вогонь! Поради для тих, хто шукає свій шлях

ДАЙТЕ СОБІ ВИЗНАЧЕННЯ САМІ.

Я зрозумів: якщо робити все по-своєму, обмежень не надто багато.

Правда розставляє акценти

Не слід прислухатися до порад людей, яких ви добре не знаєте, які не мають великих мрій або зовсім не страждали. Чи з якими ви не відсвяткували бодай одне важливе релігійне свято. А ця книжка повна правил і порад. Тож ми з вами маємо познайомитися ближче. І перш ніж братися до справи – розкривати душу й остаточно з’ясовувати свої бажання, а також сприймати мої слова щодо цього на віру, – дозвольте мені відрекомендуватися, розповівши вам про визначальний момент мого життя.

Ми сиділи за столиком у кутку кав’ярні JJ Bean на розі Комершел-драйв і Шостої авеню у Ванкувері. Біля моєї чашки з м’ятним чаєм лежала купа кредитних квитанцій, папери з переліком умов кредитування та список питань для обговорення. Я сподівалася, що Ланс, мій інвестор і наставник, дасть мені відверту, мудру пораду. Мою компанію розривали на частини суперечливі наміри та мотиви. Ситуація була кепська. Під удар було поставлено все: сотні тисяч доларів, п’ять років кропіткої та пристрасної праці, тривалі стосунки, репутація – словом, моя велика мрія. У мене був юрист (навіть двоє). Був бізнес-тренер. Був психотерапевт-буддист. Кого мені бракувало – це друга із залізною діловою хваткою, який би добре знав усі входи й виходи, а також мене.

На моєму лобі залягла глибока зморшка, що свідчила про відчай і безвихідь. Я наполегливо шукала відповіді на питання «Що мені робити?», кидаючись від сценарію А до Б, потім до… – і так аж до Я. Ланс усе пояснив, хитро примруживши очі. Він сказав:

«Ви, певно, жартуєте», – подумала я. Я вільна? Та я ніколи в житті не почувалася такою загнаною в пастку. Моя нервова система зазнавала невідомого досі тиску. Банкіри телефонували мені на мобільний, інвестори зустрічалися таємно від мене. Я вже кілька місяців не розмовляла зі своїм бізнес-партнером, якого колись обожнювала…

Випробовування вогнем: як я тут опинилась

«Удавай, що ти та, ким хочеш бути, доки не станеш нею!» – цього я добре навчилась. Навчилась, а потім затялась. 2000 року в мене було класичне каре, я носила чорний костюм і м’які шкіряні черевики. Я була виконавчим директором розташованого у Вашингтоні аналітичного центру, де працювали футурологи світового класу, і відправляла інформаційні бюлетені до Пентагону та Світового банку. Я скеровувала роботу неймовірної команди диваків-інтелектуалів з IQ не нижчим, ніж у членів Mensa5. Вони прогнозували й аналізували потенційні наслідки епідемії СНІДу в Африці, можливої нестачі води на планеті, хаотичних соціальних криз і подібних явищ. Про такий аналітичний центр було годі навіть мріяти. Ефективне управління, динамічність, належне фінансування. Ледве не щодня мене запитували, в якому університеті я вчилася (ні в якому), та просили підписати чергову угоду про нерозголошення конфіденційної інформації (що я й робила). З дев’ятої до п’ятої я читала про зброю масового знищення та сценарне планування, а по вихідних – поезію Рільке, богословські твори Джидду Крішнамурті6 та свіжий номер журналу Rolling Stone.

Джеймс Карвілл7 якось сказав: «Округ Колумбія8 – це Голлівуд для потвор». Аналітичні центри – це свого роду гламурні місця у Вашингтоні. Та, незважаючи на свою посаду та перепустку до Білого дому, я постійно намагалася вгамувати шалений комплекс самозванки. Я тужила за поп-культурою та містицизмом. Мої, так би мовити, прогресивні погляди суперечили принципам і правилам, які є основою політики. У перший місяць свого перебування в столиці я з’явилася на збори в Білому домі з пурпуровими пасмами у волоссі. Так само я могла б помахати перед зборами посвідченням КДБ. Пізніше голова зборів відвів мене вбік і запитав, підморгнувши: «Ви тут новенька, так?»

Я наполегливо вчилася, та все більше занепадала духом. Урешті-решт я звільнилася. Точніше, втекла, повернулася на батьківщину, змучена та спантеличена. Я поглянула на свої черевики й подумала: «Хто в біса купив таке?» Я віднесла свої костюми до комісійного магазину, пофарбувала волосся в яскраво-червоний колір, зробила пірсинг у носі та кілька нових татуювань. Чого й слід було чекати.

Потім настали неминуча криза особистості та пошуки власного «я». Я деякий час провела в Індії й особисто зустрічалась із Далай-ламою, жила в ашрамах і релігійних центрах, чаювала з Екгартом Толле9. Щоб сплачувати за житло, я відновила свої старі зв’язки та рекламну агенцію «для фантастичних людей і проектів» і почала робити те, що клялася ніколи більше не робити: збувала чужі ідеї пересиченим телевізійним продюсерам і ведучим радіопередач. А тим часом разом із друзями обмірковувала, як зібрати мільйон баксів на відкриття міського центру, який об’єднав би спа-салон, студію йоги, громадський центр, ресторан органічної їжі та бутик (і ми могли би надавати франшизу!). Потім я чітко усвідомила той факт, що я не хочу займатися жодною справою, де треба мати зв’язку універсальних ключів і давати оцінку роботі персоналу. Я спробувала вступити до школи мистецтв. У мене досі є той лист-відмова.

А потім з’явилася нова можливість. Після кількох місяців блукання та невдалих спроб налагодити зв’язки я об’єднала свої зусилля з працьовитою приятелькою, у якої була чудова ідея. Вона мала натхненний задум, а я – достатньо мізків, аби вмовити людину купити мій товар, і в нас обох було відмінне почуття стилю. Ми швидко й успішно відкрили справу, яку найпростіше було б назвати консалтинговою компанією… з душею.

То був крихітний крок у напрямку мого справжнього покликання. Я носила лляні туніки та скручувала волосся у дреди. Ми залучили сотні тисяч доларів інвестиційного капіталу та найняли хвацького виконавчого директора керувати парадом. Я написала найкращу книжку про наш бізнес, а художнє оформлення взяла на себе моя компаньйонка. Нам телефонували продюсери «Шоу Опри Вінфрі». Журнали присилали фотографів, щоб зробити з нами світлини. Ми отримували пропозиції від провідних телевізійних мереж. Трафік на нашому сайті зростав у геометричній прогресії – як ми мріяли. Ми ставали такими, якими й хотіли бути – багатими та знаменитими, – до того ж доволі швидко. Та прибуток і статус вийшли на перше місце, а наш девіз «Надихай справжність» став катастрофічно… несправжнім.

Щодня, перш ніж увійти до офісу нашої стайлінг-студії з блискучими білими стінами та високим абстрактним мистецтвом, я мусила внутрішньо налаштуватися на креативну напругу, що чекала на мене, та на чвари, які зрештою мали зруйнувати нашу маленьку імперію. Понеділок. Сонячний ранок. Моя рука – на дверній ручці, поряд із табличкою з моїм ім’ям. Я глибоко вдихаю й відчиняю двері. «Ти можеш це зробити!» – кажу я собі. Й одразу виникає думка: «Як це огидно!» Залишається усміхнутись і вийти на сцену: «Всім доброго ранку!» Ця вимушена усмішка на початку дня стала для мене звичною.

До мішанини думок стосовно шляхів розвитку нашої компанії додавалися нові, і я поволі ставала спокійнішою. На кону були великі гроші. Гроші багатьох людей: друзів, які віддали свою місячну зарплатню, аби стати нашими інвесторами; венчурних компаній, які виписали нам чеки з шестизначними числами. То була грандіозна мрія, і я не збиралася здіймати тривогу лише через свої численні малозрозумілі побоювання, що в нашому бізнесі, здається, щось не так. Я гадала, що брак сміху в офісі навряд чи буде вагомим аргументом для інвесторів. Того дня, коли я передавала право підпису на документах, пов’язаних із банківськими операціями