Нечуй-Левицький - Вітрогон, Нечуй-Левицький

- Та там же чор­ти си­дять вночі під мос­том, не при хаті зга­ду­ючи, - обізва­лась най­мич­ка.

- Там же га­дю­ки та жа­би! І як оце во­ни те­бе не по­ку­са­ли? - ска­за­ла ма­ма, бідка­ючись.

Чортів тоді ще я не бо­явсь, хоч і чув за їх: я тоді ду­мав, що чор­ти - то щось та­ке, як чорні жу­ки з ро­га­ми, що ду­шать кур­чат за ший­ку. Я сам не раз од­ла­му­вав ро­ги тим жу­кам, то во­ни мені бу­ли не страшні; але як ска­за­ла ма­ма за га­дюк, то я аж зблід з пе­ре­ля­ку. По­са­ди­ли ме­не за стіл, да­ли снідан­ня, а мені все уви­жається, що під сто­лом ла­зять га­дю­ки та вже й пла­зу­ють по моїх но­гах.

Пополаяв ме­не батько за снідан­ням, по­посміявсь з ме­не та й за­бо­ро­нив мені ку­паться в річці з пас­туш­ка­ми й гу­лять на ви­гоні. Мені бу­ло ду­же ніяко­во. Я по­чу­вав, що вчи­нив якусь про­ви­ну, на­ро­бив кло­по­ту мамі й та­тові. Після снідан­ня я вис­ко­чив надвір, сів на ґанку, а мені все якось по­га­но бу­ло на душі. Але на­ли­ну­ли до ґанку го­лу­би дзьобать про­со. Я побіг в стай­ню, заг­ля­нув у кошіль, див­люсь - го­лу­би знес­лись. Я став та­кий ра­дий, що за­раз за­був і про місток, і про со­бак, і про га­дюк, як уся­ке ли­хо за­бу­вається на світі.