Нечуй-Левицький - Живцем поховані, Нечуй-Левицький

та пе­ре­пу­ди­лась! І вро­ди­лась, й хрес­ти­лась, - то ще не заз­на­ла та­кої му­ки, як тоді. Дві ночі поспіль ме­не од стра­ху не­на­че тряс­ця тряс­ла. Ле­жу я на ліжку з ма­ли­ми дітьми, а ме­не й сон не бе­ре. Все пог­ля­даю на вікна, чи не до­бу­вається ча­сом хто до ха­ти. Усе підвод­жу з по­душ­ки го­ло­ву та й прис­лу­ха­юсь: а над­ворі завірю­ха, ме­те­ли­ця кру­тить та хур­то­ви­на. Чую я, щось сту­ко­тить та скри­пить: пев­но вітер хи­ли­тає вір'я та во­ро­та; а мені все здається й уяв­ляється уяв­ки, що то злодії вже ви­ко­лу­пу­ють вікна або тор­га­ють две­ри­ма. Гос­по­ди! скільки я наб­ра­лась тоді стра­ху. Дві ночі не спа­ла, а ніби продріма­ла, як кур­ка на сідалі.

- Оце ж і те­пер, як поїду з па­ном, то ти й цієї ночі сидіти­меш, як кур­ка, та ку­ня­ти­меш до са­мо­го світа. Я це пе­ред­чу­ваю. Од­жеж який­сь роз­би­ша­ка прип­лен­тається вночі, встро­мить но­жа в щіли­ну в две­рях, ски­не защіпку та й всур­га­ниться до те­бе.

- Через наші двері роз­би­ша­ка не прост­ро­мив би но­жа, - обізва­лась Нас­тя сміли­вим го­ло­сом, але при тих сло­вах ос­ту­пи­лась до по­ро­га, при­чи­ни­ла двері й ог­ля­ну­ла, чи доб­ре двері при­чи­ня­ються, чи щільно прис­та­ють до одвірків ко­ло клям­ки та ко­ло защіпки, не­на­че не йня­ла віри й две­рям і хотіла на свої очі пе­ресвідчи­тись, чи не вліз би ча­сом ніж у щіли­ну.

- Оджеж че­рез наші двері злодій зро­ду-звіку не од­ще­пить защіпки, не всу­не но­жа, бо двері за­хо­дять не прос­то в лут­ки п'ятою, а в про­дов­бані наскрізь в лут­ках заш­ка­лу­би­ни.

- А мо­же вже двері обш­мульга­лись про­ти клям­ки та защіпки? - ска­за­ла Нас­тя й заг­ля­ну­ла в щіли­ну, потім од­хи­ли­ла двері й знов ог­ля­ну­ла, ще й пальця­ми по­ла­па­ла гост­рий ру­бець ко­ло две­рей про­ти защіпки, чи не стер­ся він ча­сом.

- Чорта з два прост­ро­мить но­жа! А зась йо­му! - ска­за­ла Нас­тя й засміялась, зовсім пе­ресвідчив­шись в без­пеш­ності.

- Але мої коні доб­ре по­луд­ну­ють, вже не­за­ба­ром спо­рож­нять шаньки, а ха­зяїн си­дить го­лод­ний та те­ре­вені справ­ляв, та свою пе­ре­ля­ка­ну жінку ля­кає, - ска­зав Свікліцький, - побіжи лиш, Нас­те, на го­род та роз­гу­би там тро­хи свої стра­хи, щоб їх на ніч мен­ше зос­та­лось, нар­ви мені або місяч­ної редьки, або ци­булі, або дай мені на по­лу­день осе­лед­ця.

Настя побігла на го­род. Я по­чав роз­пи­ту­вать Свікліцько­го, як йо­го батько втра­тив по­ле й грунт і з якої при­чи­ни по­ле й грунт опи­ни­лись в графських ру­ках.

- Скажіть мені по правді, як во­но так тра­пи­ло­ся? - пи­тав я.

- Колись мій батько мав ко­ло Білої Церк­ви мо­же з шістде­сят де­ся­тин по­ля, а мо­же й більше. Це бу­ла на­ша дав­ня дер­жа­ва, на­ша батьківщи­на й дідиз­на, бо ми з давніх-да­вен бу­ли дво­ря­ни, ко­ли ще тут і гра­фа Браніцько­го не бу­ло. Та­ких дво­рян, як мій батько, тут у Білій Церкві ко­лись бу­ло чи­ма­ло. Усі во­ни бу­ли дрібні поміщи­ки, чи як тут у нас ка­жуть, дідичі: хто мав де­ся­тин двад­цять по­ля, хто со­рок або п'ятде­сят от­ут кру­гом Білої Церк­ви. А в містеч­ку усі во­ни ма­ли справіку свої грун­ти та ле­ва­ди. І цей ого­род з ле­ва­дою, де оце стоїть моя ха­та, ко­лись це усе бу­ло на­ше, бу­ла на­ша дер­жа­ва. Всі ті дво­ря­ни бу­ли пра­вос­лав­ної віри, не по­ля­ки, об­ла­ду­ва­ли землі, аж по­ки не з'явив­ся тут польний гетьман Кса­верій Браніцький. Бо ще як бу­ла Польща, то тут все бу­ли польські піддані, і польський ко­роль по­да­ру­вав гетьма­нові Кса­верієві Браніцько­му оцю усю Біло­церківщи­ну й Бо­гус­лав­щи­ну аж до Вільша­ни та Шпо­ли - сли­ве цілий повіт сіл та місте­чок.

- Це бу­ло справді так: вже то­му бу­де з сот­ня років, як це діялось. Ос­танній польський ко­роль Станіслав Ав­густ По­ня­товський і справді по­да­ру­вав гетьма­нові Кса­верієві Браніцько­му ве­ли­ку си­лу сіл, місте­чок, землі з ліса­ми от­тут на Ук­раїні за те, що він по­бив повс­тан­ня про­ти Польщі, що зва­лось «гай­да­мач­чи­ною», або «Уманською різа­ни­ною», і ви­гу­бив в 1768 році ве­ли­ку си­лу повс­танців гай­да­мак. Цьому усьому прав­да, - ска­зав я.

- Чув я й про гай­да­мач­чи­ну, чув і про Уманську різа­ни­ну. Ще й те­пер про це хо­дить чут­ка між людьми. А ка­жуть, що тоді, ще як тут па­ну­ва­ла Польща, ве­ликі польські па­ни ха­па­ли землі, де тільки запірва­ли, одніма­ли си­лою по­ля й ого­ро­ди од лю­дей, і по­зи­ва­тись з ни­ми не мож­на бу­ло, бо си­ла бу­ла в їх ру­ках. Як приїхав сю­ди Браніцький та ту­теч­ки осівся, то усі наші дрібні дідичі ще дов­го об­ла­ду­ва­ли землі. Але потім, по­ра­див­шись з своєю жінкою Олек­санд­рою, Браніцький пос­лав до усіх пра­вос­лав­них дідичів сво­го яко­гось «ронд­зу» (упра­ви­те­ля), щоб він по­за­би­рав у їх давні до­ку­мен­ти й гра­мо­ти на їх землі, ле­ва­ди та грун­ти, не­на­чеб­то зад­ля то­го, що Браніцький хо­че пе­рег­лядіть ті до­ку­мен­ти та пе­ревіри­ти. Дідичі й пой­ня­ли віри. Гра­фи­ня та й граф Браніцький пе­ре­го­дя пок­ли­ка­ли їх до се­бе. В грубі горів огонь. Він уки­нув у во­гонь усі ті до­ку­мен­ти та й ска­зав їм: польський ко­роль за­пи­сав мені усі до­чис­та землі в Біло­церківщині, чиї во­ни не бу­ли б: чи му­жицькі, чи дідицькі, чи жидівські. Ви не маєте пра­ва об­ла­ду­вать давніми своїми дер­жа­ва­ми. Я по­па­лив ваші до­ку­мен­ти на землі. Ви те­пер не маєте ні полів, ні ле­вад, ні навіть грунтів. По­ля й грун­ти тут те­пер суспіль мої, а ви йдіть собі, ку­ди хо­че­те, про ме­не живіть собі на грун­тах, як і жи­ли досі, але ви од цього ча­су пла­ти­ти­ме­те що­ро­ку мені чинш за свої го­ро­ди та грун­ти, де сто­ять ваші ха­ти, як пла­тять мені чинш жи­ди та міща­ни за місця та го­ро­ди, де сто­ять їх ха­ти. За по­ля я й чин­шу не візьму.

Поклонились дідичі гра­фові за та­ку ви­со­ку лас­ку та й вий­шли з па­ла­цу, не­на­че гро­мом при­биті. Йшли до гра­фа діди­ча­ми, а вий­шли од йо­го стар­ця­ми: хоч бе­ри тор­би та йди на жеб­ри.

Свікліцькнй засміявся дрібним щи­ро­сер­дим сміхом. Білі рівні зу­би блис­ну­ли з-під вусів, в ве­се­лих очах не бу­ло знать і сліду жур­би. Він, оче­ви­дяч­ки, був не тільки не­туж­ли­вий, але й не­жур­ли­вий на вда­чу. Та й річ бу­ла дав­ня: Свікліцький, знать, ще змал­ку огов­тав­ся з цим батьківським ли­хом.

Ця сум­на подія діяла­ся уже в пер­ших ро­ках ца­рю­ван­ня Олек­санд­ра І, в той час, як на Пра­во­бе­режній Ук­раїні, заб­раній не­дав­но од Польщі, ще па­ну­ва­ли польські маг­на­ти й ма­ли ве­ликі пра­ва, не вчеп­лені прав­ленст­вом Олек­санд­ра І, кот­ре та­ки доб­ре спри­яло місце­вим польським ве­ли­ким па­нам, за­га­лом ска­зав­ши, ка­то­ли­кам. Польський маг­нат Чар­то­рий­ський був тоді міністром, Фад­дей Чацький пра­ву­вав шко­ла­ми в Київщині, на Во­лині й Подільщині, а По­тоцький пра­ву­вав шко­ла­ми в Харківщині.