Нечуй-Левицький - Київські прохачі, Нечуй-Левицький

чай з кра­щи­ми за вас. Я сподіва­юсь своїх гос­тей. Да­вай­те хут­ко са­мо­вар, бо мені ніко­ли жда­ти.

- Коли тобі так заніко­ли­лось, то й бе­ри. І чай­ник візьми. В чай­ни­кові є до­волі чаю, - ска­за­ла Май­бо­ро­ди­ха.

Клопотовський взяв са­мо­вар і для­вою хо­дою з на­суп­ле­ни­ми бро­ва­ми вий­шов з кімна­ти.

- І справді цей Кло­по­товський хоч не бо­жевільний, але тро­хи ніби чуд­ний, - сти­ха про­мо­ви­ла Га­лецька.

- Таки справді чуд­ний. Наш па­но­тець лю­бе йо­го че­рез те, що він ро­бо­тя­щий, слух­ня­ний, ду­же чес­ний, хоч він тро­хи й оп­риш­ку­ва­тий. В церкві не за­че­пе ані ша­га, а ко­ли ча­сом знай­де долі копійку, мо­же, за­губ­ле­ну яко­юсь лю­ди­ною, то за­раз не­се до па­нот­ця ту знахідку. Він все сва­тається тут в па­рафії. Вже сва­тав п'ятьох дівчат міща­нок. А ті да­ють йо­му гар­бу­за й підніма­ють йо­го на сміх. Оті всі брон­зові каб­луч­ки по­да­ва­ли йо­му ту­тешні дівча­та, ще й ду­рять йо­го, що ті персні зо­лоті. А він ду­має, що во­ни справді зо­лоті. Те­пе­реч­ки йо­му на­вис­ла на очі най­мен­ша ти­та­ре­ва доч­ка. Тільки й мо­ви в йо­го, що про неї. Там та­ка гар­на та врод­ли­ва, не­на­че на­мальова­на. А він хоч і бла­гий, але це роз­шо­ло­пав. Хо­че до неї ста­ростів за­си­ла­ти.

Майбородиха вий­ня­ла з гру­би тарілку з хо­лод­ною ва­ре­ною та­ра­нею, зня­ла з по­лич­ки тарілку з шу­ли­ка­ми з ма­ком і пос­та­ви­ла на стіл.

- Живіться, будьте лас­каві, хоч цим, бо я більше жив­люсь ота­ким хо­лод­ним по­жив­ком, ніж стра­вою. Я го­тую собі га­ря­чу стра­ву хіба двічі на тиж­день.

- Спасибі й за це. По дру­гих лю­дях я й цього б не знай­шла, бо про­си­ти якось ніяко­во, та й со­ром, - ска­за­ла Га­лецька.

Вона по­ча­ла за­ку­шу­ва­ти, але їжа не йшла їй на ду­шу. Пригніче­на бідою, во­на че­рез си­лу з'їла тро­хи шу­ликів з ма­ком.

- Знаєте, пані, що я вам ска­жу. Як на мою дум­ку, то вам не слід навіть ста­ва­ти будлі-де за няньку або за гор­нич­ну, бо кожній гос­по­дині бу­де якось ніяко­во са­до­ви­ти вас обідать в пе­карні з най­мич­ка­ми та уся­кою че­ляд­дю, а з со­бою ні од­на гос­по­ди­ня не по­са­де вас за стіл обіда­ти, бо ви все-та­ки в неї най­мич­ка. Та вам і зовсім-та­ки не при­яли­чає обіда­ти з прос­ти­ми че­ляд­ни­ця­ми, бо ви капітан­ша. Вам тре­ба б на­пи­ту­ва­ти собі місце десь в ла­за­ре­тах або в бо­гадільнях, чи десь по при­ютах, - ска­за­ла Май­бо­ро­ди­ха.

- Питала я в од­но­му шпи­талі, та мені ска­за­ли, що не­ма місця. Але де ті шпи­талі та ла­за­ре­ти, я й са­ма то­му не відо­ма. Вже в ме­не бу­ла дум­ка ста­ти на точ­ку між мо­ло­ди­ця­ми та дівча­та­ми. Мо­же б, тра­пив­ся який­сь най­мач та взяв ме­не на служ­бу до се­бе.

- Ось не­хай я спи­таю в сво­го па­нот­ця. Він по­ви­нен про це зна­ти луч­че од ме­не. Але нев­же ж та­ки ва­ша невістка та син такі лихі лю­ди, що при їх не мож­на жи­ти?

- Ой лихі обоє! а невістка ще гірша за си­на, хоч мені б і не го­ди­лось су­ди­ти та гу­дить своїх дітей. Син вчивсь по­га­но. Мій небіжчик на­пи­тав йо­му в од­но­го діди­ча місце пригінчо­го на бу­ря­ках, а потім да­ли йо­му місце бух­гал­те­ра в са­харні. Жи­ве він собі доб­ренько, хоч і не в дос­тат­ках. Але мені жи­ти при йо­му не мож­на. Син за­вис­ний, ли­хий та ску­пий, а невістка ще зліша за йо­го й теж має жа­до­бу до гро­шей. Я слу­жи­ла їм, як най­мич­ка, й дітей дог­ля­да­ла. Слу­жи­ла так, як ніяка най­мич­ка їм не слу­жи­ла б. Я вво­ля­ла тільки їх во­лю, а за се­бе й не дба­ла й навіть не ду­ма­ла. Але невістка гриз­ла ме­не щод­ня, а син ду­же жад­ний до гро­шей: все на­тя­кає мені, що я ще здо­ро­ва, щоб я шу­ка­ла собі якоїсь служ­би. Так мені на­до­ку­чи­ли обоє, що я лад­на бу­ла ста­ти й за най­мич­ку в лю­дей чу­жих, але доб­рих. Мені в чу­жих лю­дей хліб не був би та­кий гіркий, як у своїх дітей. Після небіжчи­ка тільки й зос­та­лось те, що бу­ло в хаті. І пенсії мені не да­ли, бо мій чо­ловік не вис­лу­жив пенсії.

Галецька го­во­ри­ла, а сльози кра­па­ли з очей.

- Піду ж я в гос­ти­ни­цю та візьму свій па­ку­нок з со­роч­ка­ми та з удя­ган­ка­ми, що я по­ки­ну­ла в ха­зяй­ки, - ска­за­ла Га­лецька, по­дя­ку­вав­ши Май­бо­ро­дисі за ве­че­рю.

- Піду й я з ва­ми та, мо­же, до­по­мо­жу вам у чо­му: пе­ре­не­су де­що, бо ви, ма­буть, не зду­жа­ти­ме­те й підня­ти па­кун­ка, так здо­ро­во ох­ля­ли з го­ло­ду, - ска­за­ла Май­бо­ро­ди­ха.

В неї май­ну­ла дум­ка, щоб Га­лецька ча­сом не пішла до Дніпра та не за­подіяла собі смерті. Во­на нап­ну­лась хус­точ­кою і, приб­рав­ши з сто­ла, пішла вкупі з Га­лецькою до гос­ти­ниці.

Вже смер­ком во­ни вер­ну­лись з дво­ма не­ве­лич­ки­ми па­кун­ка­ми, за­ви­ну­ти­ми в хуст­ку та в ук­ри­ва­ло. Май­бо­ро­ди­ха од­чи­ни­ла віко скрині, на­ла­па­ла нас­поді чис­теньке прос­ти­рад­ло й зас­те­ли­ла тап­чан­чик. Га­лецька при­мос­ти­лась на тап­чані. Дов­го не брав її сон. Дов­го во­ру­ши­лись в неї дум­ки й літа­ли десь да­ле­ко. Згад­ки все вер­та­лись в давні ми­нувші луччі ча­си її жит­тя.

«Де це я опи­ни­лась? І ку­ди це за­нес­ла ме­не ли­ха до­ля, не­на­че ви­хор би­ли­ну? Ку­ди цей ви­хор за­не­се ме­не на чу­жині? В яких-то лю­дей до­ве­деться мені знай­ти собі прис­та­но­ви­ще? А чи до­ве­деться ж?»

І дов­го во­ру­ши­лись сумні ду­ми в душі, не­на­че мо­ре вхо­пи­ло цю без­та­лан­ну лю­ди­ну й нес­ло ку­дись на хви­лях без краю, без кінця, нес­ло в якусь сіру безвість, в якусь чор­ну бе­зод­ню.

Вже в глу­пу ніч Га­лецька зас­ну­ла важ­ким міцним сном, пок­ла­да­ючи надію на од­но­го бо­га.

Вранці, на­пив­шись чаю з Га­лецькою, Май­бо­ро­ди­ха при­че­пу­ри­лась, наділа новішу удя­ган­ку й побігла до от­ця Онуфрія на по­ра­ду. Отець Онуфрій, си­вий, аж білий, ви­со­кий, ши­ро­коп­ле­чий та пос­тав­ний, з дов­гою білою бо­ро­дою, сидів в сад­ку на лавці з прос­тою па­те­ри­цею в ру­ках. Еко­ном­ка са­ме тоді пи­ла чай з дво­ма уну­ка­ми, не­долітка­ми-шко­ля­ра­ми.

- Чого це ти, Мок­ри­но, спо­за­ран­ку хо­диш на одвіди­ни? - спи­тав отець Онуфрій.

- По ділу прий­шла, ба­тюш­ко, - од­повіла Мок­ри­на Май­бо­ро­ди­ха. - Прий­шла пи­та­ти по­ра­ди за ту капітан­шу, що в ме­не но­чу­ва­ла оцю ніч.

І Мок­ри­на роз­ка­за­ла йо­му все, що зна­ла за Га­лецьку, й поп­ро­си­ла йо­го да­ти їй яку-не­будь ро­бо­ту та знай­ти в па­рафії будлі-яке місце для без­та­лан­ної удо­ви, котрій до­ве­лось бра­ти тор­бу та йти в старці.

Отець Онуфрій вваж­ли­во вис­лу­хав і обіцяв на­пи­ту­вать місце для Га­лецької. Май­бо­ро­ди­ха про­си­ла да­ти тим­ча­сом яку ро­бо­ту для удо­ви. Па­ничі при­га­да­ли, що в їх вже де­руться со­роч­ки, й про­си­ли, щоб Га­лецькій да­ли ши­ти нові со­роч­ки. Ста­ра еко­ном­ка, якась да­ле­ка ро­дич­ка з се­ла, ви­нес­ла