Фіцджеральд Френсіс Скотт - Повернення до Вавилона, Фіцджеральд Френсіс Скотт

- Вона тебе дуже любила.

- І я її любила.

Вони помовчали.

- Татку, забери мене звідси,- раптом вихопилося в неї.

У нього радісно тьохнуло серце. Саме це він і прагнув почути.

- Хіба тобі тут погано?

- Ні. Але тебе я люблю дужче за всіх, а тепер, коли мами немає, і ти мене любиш дужче за всіх, правда?

- Правда. Але ти не завжди любитимеш мене дужче за всіх, серденько. Виростеш, зустрінеш гарного хлопця, вийдеш за нього заміж і забудеш, що колись мала татка.

- Атож,- покірливо погодилася вона.

Він не зайшов з нею до будинку. Його тут чекали о дев'ятій, і він хотів прийти зосередженим і оновленим, щоб сказати те, що він мав сказати.

- Коли ввійдеш, покажись он у тому вікні.

- Добре. До побачення, татку-татусю.

Він постояв на темній вулиці, доки вона, розпашіла, сяюча, з'явилася у вікні й послала рукою поцілунок у вечірні сутінки.

Вони чекали на нього. Меріон сиділа за столом, накритим для кави, убрана в строгу чорну сукню, яка навіювала думку про жалобу. Лінкольн ходив із кутка в куток - видно, збуджений щойно виголошеною тирадою. Обоє не менше, ніж Чарлі, хотіли перейти до суті справи. Він розпочав майже відразу:

- Очевидно, ви здогадуєтеся, чому я приїхав до вас, що привело мене в Париж.

Меріон, насупившись, перебирала чорні блискучі камінці намиста.

- Я дуже хочу мати власний дім,- провадив він далі.- І дуже хочу, щоб разом зі мною в тому домі жила Онорія. Я вдячний вам за те, що, виконуючи волю її матері, ви прийняли її до себе. Але відтоді багато чого змінилося...- Він повагався й заговорив ще енергійніше.- Я вже зовсім не той, що був, і я прошу вас переглянути всю цю справу. Три роки тому я поводився таки погано...

Меріон глянула спідлоба на нього.

- ... але з тим покінчено. Як я вам казав, уже понад рік я обмежуюся однією чаркою на день - і випиваю її навмисне, щоб думка про випивку не переслідувала мене й не розросталася в проблему. Ви розумієте, чому я так роблю?

- Ні,- коротко кинула Меріон.

- Це, так би мовити, трюк, який я розігрую сам із собою. Він допомагає мені не виходити за рамки.

- Розумію,- озвався Лінкольн.- Ти доводиш собі, що тебе не тягне на випивку.

- Приблизно щось таке. Іноді я забуваю випити. Але намагаюсь не забувати. Та й однаково, робота в мене така, що пити ніяк не можна. Мої клієнти не нарадуються мною, а тепер я викликаю з Берлінгтона сестру, щоб була в домі за хазяйку, і я дуже, дуже хочу, щоб Онорія жила зі мною. Адже ви знаєте, навіть коли ми з її матір'ю не ладнали, на Онорії це ніяк не позначалося. Вона любить мене, і я певен, що зможу дати їй усе необхідне, і... Одне слово, ви мене зрозуміли. Я чекаю на ваше рішення.

Він знав, що тепер його візьмуть у роботу. Це триватиме годину чи й дві, і витримати це буде нелегко, та якщо він візьме себе в руки, збереже позу розкаяного грішника, то, може, доб'ється свого.

«Тримайся,- звелів він собі.- Ти прийшов не доводити свою правоту. Ти прийшов, щоб забрати Онорію».

Лінкольн заговорив перший.

- Ми вже місяць вирішуємо це, відколи одержали твого листа. Ми полюбили Онорію, вона чудова дитина й для нас як рідна, але йдеться, звісно, не про те...

Меріон раптом перебила його.

- Чи надовго ти покинув пиячити, Чарлі? - спитала вона.

- Сподіваюсь, на все життя.

- І ти хочеш, щоб я тобі повірила?

- Ти ж знаєш, що я не перебирав міри, поки працював,- поки ми не приїхали сюди розважатись. А тут ми з Гелен пристали до компанії...

- Тільки не треба про Гелен. Не погань її ім'я.

Він похмуро глянув на Меріон. Для нього так і лишилося загадкою, як сестри ставились одна до одної, коли Гелен була жива.

- Я пив, власне, півтора року, відколи ми приїхали сюди й до того дня, коли я... зліг.

- Півтора року - це не тиждень і не місяць.

- Так, не тиждень і не місяць,- погодився він.

- Я тільки виконую волю Гелен,- сказала Меріон.- І завжди думаю, що б вона зробила на моєму місці. Бо після тієї ночі, після того жахливого вчинку ти перестав для мене існувати. І цьому не зарадиш. Вона була моєю сестрою.

- Так.

- На смертній постелі вона попросила мене прихистити Онорію. Може, якби ти не лежав тоді в лікарні, все склалося б інакше.

На це він не мав чого відповісти.

- Я довіку не забуду того ранку, коли Гелен постукала в мої двері, промокла до рубчика, синя від холоду, й сказала, що ти не впустив її в дім.

Чарлі вчепився пальцями в бильця крісла. Стримуватись було важче, ніж він сподівався,- хотілось вибухнути криком, спростувати, заперечити... Він уже почав був здавленим голосом:

- Тієї ночі, коли я не впустив її…

Але Меріон перебила його:

- Тільки не починай знову, бо нерви мої не витримають. Лінкольн зауважив:

- Ми відхиляємось від головного. Ти хочеш, щоб Меріон офіційно відмовилася опікати Онорію й віддала дівчинку тобі. Очевидно, для цього вона повинна вирішити: можна тобі довіряти чи ні.

- Я не звинувачую Меріон,- відказав Чарлі.- Але, по-моєму, я вже заслужив на її довіру. Поки ми з Гелен жили в Америці, ніхто про мене слова поганого не міг сказати. Звичайно, я можу знову зірватися - від цього ніхто не застрахований. Але зрозумійте, якщо ми почнемо відкладати це, дитинство Онорії пройде без мене, я втрачу і дочку, і надію на власну домівку.- Він похитав головою.- Онорія просто забуде, що в неї є батько. Невже ви цього не розумієте?

- Чого ж, розумію,- сказав Лінкольн.

- Чому ти раніше про це не думав? -