Андрій Микулін - Концентраційні табори в Совєтському Союзі, Андрій Микулін

жорстокий визиск. «З того часу самостійність Донського козацтва знищена, а уряд Росії став повновласним господарем на Дону. Цар Петро І досяг свого».[5]

На донос генерального судді Кочубея в Україні, про те, що гетьман Мазепа готує на Україні протиросійське повстання з метою відокремити її від Московщини, Петро І покарав на смерть 1707 року велику кількість української старшини, які виступали проти втручання Москви у внутрішні справи України. Коли гетьман Мазепа уклав військовий протимосковський договір зі Швецією, щоб збройними силами нарешті здобути Україні самостійність, на Україну посунули російські полчища, які приступом взяли гетьманську столицю Батурин, сплюндрували її, а цим самим здавили намагання українського народу до самостійного державного життя. В боях російських військ з українськими і шведськими під Полтавою, Москва перемогла українсько-шведські війська, а це дало їй змогу, як «переможцеві», окупувати цілком Україну і запровадити свої порядки. В Україні настали жорстокі часи. Згадаємо, напр., записку військового писаря Пилипа Орлика, який записав в урядових щоденниках канцелярії так: «Зачалася робота коло фортифікацій, наступили переходи через українські міста то російської головної армії, то рекрутів, то всяких начальників. Українські полковники з старшиною, часто приходячи до гетьмана, з жалем оповідали, що пристави коло тієї фортифікаційної роботи б'ють козаків палицями по голові, уха шпадами (шаблюками) обтинають і всяку наругу чинять. Козаки, покинувши під силою доми свої, косовицю і жнива, зносять тяготу і спеку на службі царського величества, а на Україні великоросійські люди, доми їх грабують, розбирають, палять; жінкам і донькам їх чинять насильства; коней, худобу і всяке майно забирають; старшину б'ють смертельним боєм».

Поневолення України, наруги над її населенням, московські методи катування та запроторення людей до найдальших країв Московщини, набули в Україні такого розміру, що українська старшина з гетьманом Скоропадським (1708–1722 рр.) неодноразово нагадувала Петрові І про дотримання Переяславської угоди. Вони просили Москву припинити в Україні самовільство московських генералів і всяких начальників, що господарювали в Україні, як самі хотіли. Українська старшина та урядовці писали до Москви скарги, що московські начальники страшенно гноблять народ, не шанують ніяких прав і законів. Цар, на такі пригадки, нібито погоджувався, а потім призначив московського боярина Ізмайлова (31 липня 1709 р.) бути при українському гетьманові наглядачем і провадити контролю з причини останнього повстання в Україні і запорізького бунту. Боярин Ізмайлов обтяжив Україну постійним постоєм московських військ на її теренах, яке безперестанно грабувало українське населення. Ізмайлов погнав у далеку сторону українських козаків на копання каналів, на будову кріпостей, а в околицях Петербургу, Астрахані і на Кавказі «на лінію» — як тоді казали (на будову укріплень на кордонах). «Козаки та українське населення, — писали українські старшини в своїх проханнях до царя московського, — гинуть там і умирають тисячами, а котрі й верталися назад до хати, то стратили здоров'я, а дома майно». («Історія України», Грушевський. Гетьманщина).

Пилип Орлик у своїх міркуваннях записав до урядового щоденника: «Москва умисно хоче військо козацьке та людність українську вигубити і для того по декілька тисяч указами своїми козаків і людність на чужину спроваджує, а других тяжкими і незвичайними роботами вимордовує, козаків та людність голодом виморює, а інших борошном гнилим, отрухлим з ящірками і вапном помішаним потруїло… Цар Петро наказав гетьманові, щоб видав свою доньку за якого-небудь великоросіянина і намітив таким свого довіреного Толстого, а потім, коли гетьман Скоропадський видав за нього дочку, не питаючись ані гетьмана, ані старшин, дав Толстому стародубське полковництво. А перед смертю Петра вже малощо лишилося з полковників українських на Україні».

За гетьмана Полуботка (1722–1724 рр.) боротьба українського народу за рештки української самостійности пожвавилась. Щоб цілком знищити і ті рештки, Москва призначила до гетьмана Полуботка так звану Малоросійську Колегію під головуванням Вельямінова, яка позбавила цілком гетьмана влади. За офіційними інструкціями Москви, Малоросійська Колегія мусіла немов би боронити народні права, а щоб підступно підкупити український народ, Москва видала брехливі накази «для захисту народу», спрямовані проти українського старшинства. Одноразово з тим Вельямінов одержав від московського уряду таємний наказ про правдиві цілі Малоросійської Колегії. Розпочавши своє урядування в Україні, Вельямінов перебрав до своїх рук всю українську адміністрацію та судівництво, а на протести Полуботка про неправильні вчинки, Вельямінов кричав на гетьмана: «Що твоя служба цареві проти моєї? Знаєш, що я бригадир і президент колегії, а ти проти мене що? Я старшину вашу в тріску зігну. Ваші давнини велено перемінити і по-новому з вами поступати. Я — вам указ…» Вельямінов продовжував надалі політику заслань та запроторень українського населення на примусові праці до Московщини. Згідно з свідченням історії, за 5 років на примусових роботах в Московщині при будові каналів, згинуло лише одних козаків 25 000.

Гетьмана Полуботка було викликано до Петербургу і замкнено до Петро-Павловської в'язниці, де він помер 27 грудня 1724 р. В Петро-Павловській в'язниці померли також Дмитро Володковський та полковник Карпенко. Перед своїм ув'язненням Полуботок сказав російському цареві: «Заступаючись за отчизну, я не боюся ні кайданів, ні тюрми, і для мене ліпше найгіршою смертю вмерти, як дивитись на загальну загибель моїх земляків».[6] Разом з Полуботком заарештовано і ув'язнено в Петро-Павловський фортеці таких українських старшин: Савича, Чернаша, Данила Апостола, генерального бунчужного Лизогуба, генерального осавула Жураковського та інших.

Вельямінов розперезувазся щодалі, то гірше. До Стародубського полка полковником призначив майора-москаля Кокошкіна, в Чернігівський — Богданова, а все московське військо в Україні утримувалось коштом українців вже другий десяток років. На утримання війська 1722 р. стягнено з українського народу 45 000 карбованців та 17 000 мір (3 400 тонн) муки, а 1724 р. вже 140 000 карбованців та 8 000 тонн муки. 1723 року Москва заслала на примусові роботи з України до Каспійського моря 10 000 козаків, де будовано кріпость св. Хреста на річці Судак, а 1724 року заслано ще додатково 18 000 козаків.

Цариця Росії, курляндська герцоґиня (німка з походження) Анна, повела супроти України ще гіршу політику, доручивши наказом правити нею князеві Шаховському і провадити ту свою політику «секретно». Першою жертвою Шаховського став київський митрополит Ванатович, якого не тільки самовільно позбавив духовного стану, але ще й заслав до Архангельської губернії за те, що він не відправив молебень в «царський день». Українських