Владлен Олексійович Суслов - Останній рейс, Владлен Олексійович Суслов

Якименко попрохав у комісара дозволу скласти протокол огляду місця події і, одержавши згоду, спитав:

— Як бути з ратином?

— Так у тюці ратин? — звів брови Луговий.

— Так точно. На тротуарі, між четвертим і третім під'їздами будинку номер вісім на Загорській вулиці, — чітко доповідав старший лейтенант, — знайдено тюк. Коли його розпакували, в ньому виявилося сорок два метри ратину. Один відріз кольору маренго, другий — морської хвилі…

Комісар кивнув Луговому, і вони одійшли убік, про щось стиха заговорили.

— А я вважав, — розчаровано сказав Дорошенко, — що бандити витягли вбитого…

— І я, — признався Гавриш.

— Нічого нема дивного, — обернувся до них майор Ткачов. — Пам'ятаю, в 1943 році я був на Калінінському фронті в 4-й ударній армії… Послали нас з товаришем у розвідку. Саме точилися бої за місто Духовщину. А ліси там непролазні… Стемніло… Раптом бачимо: хтось попереду курить. Цигарка то спалахне, то згасне, то знову спалахне… Ми завмерли. Минула хвилина, друга… Що за величезна цигарка в нього, хай їй дідько?! Ну скільки можна чекати? Намацав я сук — і туди. Мовчить. Лише тоді ми здогадалися, що то світиться гнилючок. Потім…

Але що було потім, так і лишилось нез'ясованим. Ткачова і Якименка покликав комісар.

— Минулої п'ятниці в універмазі на площі Перемоги, — обізвалась жінка, — мій чоловік купив ратинове пальто. Заплатив двісті карбованців, отже, ратин коштує карбованців шістдесят метр, не менш… Так що сорок два коштують… коштують… — ворушачи губами, вона стала підраховувати.

— Дві тисячі п'ятсот двадцять, — підказав Дорошенко.

— Багато вкрали, — протяг чоловік, погладжуючи пишні вуса. — Тепер спробуй знайди їх…

Повернувся Якименко і запросив понятих в автобус.

— А нам що робити? — спитав Дорошенко у Гавриша.

— Зараз узнаю, — відповів той і підійшов до Єлізарова, який усе ще й досі розмовляв з Луговим. — Ми не потрібні? Нам можна йти додому?

— Можна. А живете далеко?

— На Курській.

— Де це? Щось не пригадаю…

— Звідси добрих п'ять кілометрів, як не більше, — сказав підполковник. — Ідіть, хлопці, передайте шоферові, щоб одвіз вас додому. А то ось-ось знову лине дощ, — поглянув він на стемніле небо. — Тільки попрошу вранці, о десятій годині, бути у мене. Мій кабінет номер сімнадцять, на другому поверсі. Чекаю на вас…

— Певно, ви маєте рацію, Андрію Остаповичу, — згодився комісар. — Щоправда, тут є одне «але» і досить істотне: за нашими даними учасники зграї, про яку ми говорили, не мають зброї, а тут з'явився пістолет.

— Так, до останнього часу зброї в них не було, — роздумливо протяг Луговий, — все ж треба перевірити…

— Доручіть Кульбичу скласти розгорнутий план заходів, — вів далі Єлізаров… — Розслідуванням цієї справи доведеться зайнятись вам разом.

Мигнула блискавка, й одразу почувся оглушливий гуркіт, наче якийсь велетень з люттю вдарив у литаври, нагло припустив густий дощ. Єлізаров і Луговий заспішили в автобус.

— Протокол я склав, — доповів Якименко. — Поняті вже підписали, і я їх відпустив.

Комісар одягнув окуляри, почав зосереджено читати списані дрібним каліграфічним почерком сторінки.

Прочинилися двері автобуса, і хтось, важко дихаючи, спитав:

— Комісар тут?

Кирило Романович відірвався од протоколу.

— Так, я тут.

На приступку скочив мокрий, забризканий від ніг до голови старшина.

— Я від Олійника…

Старшина доповів про результати погоні. Собака-шукач звернула в глухий провулок, повела через будівельну площадку, повз склади, потім вибралась на Кузнечну вулицю, до цементного заводу. Там опергрупа зустріла охоронника, котрий сказав, що недавно до нього підходив якийсь чоловік, просив сірники.

— Як він одягнений? — спитав Луговий.

— В білій сорочці… Так охоронник сказав.

— Як гадаєш, Андрію Остаповичу, це він? — спитав комісар.

— Начебто…

— Охоронник додав, що громадянин дуже квапився… Він охоронникові не сподобався. Це дійсно він, не може бути сумніву. Обов'язково б наздогнали, та як на гріх — тільки-но поминули завод, а тут вівчарка наскочила на скло. Лейтенант послав доповісти… Він веде далі переслідування, просить прислати іншого шукача.

— Сідайте в чергову машину, допоможете провідникові одвезти собаку у ветеринарну лікарню.

— Слухаю, товаришу підполковник. А як же з проханням лейтенанта?

— Дощ змив сліди і посилати іншу собаку немає рації.

… Комісар сів за відкидний столик і, тарабанячи пальцями по блискучому чорному дермантину, коротко, підсумував: — Отже, нам відомо, що злочинців було не менше трьох. Також відомо, — пригладжуючи чорне, ледь посріблене сивиною волосся, вів далі Єлізаров, — що злочинці озброєні. У них пістолет калібру 6,35 міліметра, певно, іноземної марки. Знайдено гільзу і кулю… Сфотографовано відбитки протекторів… Гадаю, вдало? — глянув він на експерта.

— Треба сподіватись, — сказав Ткачов.

— Коли ви зможете подати висновок і фотознімки?

— Думаю закінчити на годину дня.

— Добре. Судячи з того, що злочинці зупинились саме біля будинку номер… вісім, є підстави припустити, що хтось із злочинців або посібників живе саме тут. Товаришу Якименко, візьміть на допомогу Шовкопляса і разом з ним з'ясуйте: по-перше, чи не бачив хто з жильців раніше автомашину «Победа» під номером 54–21, по-друге, пильно огляньте горище, підвали, сараї, приватні гаражі. Можливо, злочинці переховують тут крадене. Я не випадково посилаю вас з Шовкоплясом. Він кілька років був дільничним уповноваженим в цьому районі і добре знає людей. Перевірку ведіть обережно, щоб не сполохати шахраїв. Ви щось додасте, Андрію Остаповичу?