Джоджо Мойєс - Щасливі кроки під дощем

похмілля. Доки пари китайських чоловіків і жінок м’яко крокували повз, подеколи з важкими кошиками чи візками якогось мотлоху, жодного європейця довкола не було видно. За стінами вибілених домів осторонь від дороги винувато висіли стрічки кольорових полотен, а численні принцеси на світлинах кучерявилися з вікон, і самі наче виснажені ексцесами минулої ночі.

М’яко ступаючи по тиковій підлозі будинку, вони з Бей Лінь перемовлялися пошепки – жодна не хотіла розбудити Еліс і Ґрема, чиї гарячкові плутані суперечки затяглися аж до світанку. Джой вирішила, що єдиною розрадою їй буде з’їздити на Нові Території, де можна покататися верхи. У всіх сьогодні тріщатимуть голови, усі будуть нещасні, а волога спека тиснула жорсткіше, ніж будь-коли, підсилюючи головний біль з похмілля. Цей день уже точно промине в дражливій апатії, повільно тягнучись під вентиляторами на м’яких меблях. За таких умов аж ніяк не хочеться бути в місті. Проблема полягала в тому, що цього ранку нi´кому було вивезти Джой за його межі.

Вона ходила до Стелли близько десятої, але завіси на вікнах були зсунуті, а дзвонити у двері не хотілося. Її батько, який зазвичай неодмінно відвіз би свою принцесу, навряд чи встане до обіду. І більше нікого, до кого зручно було б звернутися. Зараз, сидячи в ротанговому кріслі біля вікна, Джой обмірковувала ідею скористатися трамваєм до центру, а тоді пересісти на потяг. Проте вона ніколи не робила цього сама, а Бей Лінь відмовилася супроводжувати її, знаючи, що настрій господарки стане геть нестерпним, якщо та прокинеться й побачить, що її служниця пішла «прогулятися».

– Ох Боже, бережи нашу чортову королеву, – бурмотіла Джой, коли та почвалала геть.

Уже не вперше Джой хотілося збунтуватися проти обмежень її життя, географічних і фізичних. Коли вони з матір’ю мешкали в Австралії, незабаром після вторгнення японців до Гонконгу, унаслідок якого жінки й діти мусили виїхати з колонії, Джой відчувала, що здобула небачені донині свободи. Вони мешкали в сестри Еліс, Марсель, двері будинку якої виходили на пляж і, здавалося, постійно були відчинені для прогулянок Джой і для різноманітних сусідів, таких розслаблених і доброзичливих, як порівняти до гонконгських.

Еліс теж почувалася там розслаблено, розквітала в сухому спекотному кліматі, де всі розмовляли її мовою, а високі чоловіки з бронзовою засмагою безсоромно фліртували. Там її манери були вершиною вишуканості, а одяг затьмарював усе донині бачене, і вона могла поставати тією, ким хотіла, – розкішною громадянкою світу, екзотичною у своєму вигнанні. До того ж Марсель була молодша за неї й приємно відрізнялася в усіх питаннях смаку та стилю. Завдяки цьому піднесеному почуттю доброї волі Еліс діставала набагато менше «клопоту» від Джой, ніж завжди, і відсилала її на пляж або на базар, майже не дивлячись, а не так, як у Гонконзі, де постійно переймалася відмінностями у зовнішності доньки, її манерами й потенційною небезпекою того, щоб відпускати її в нецивілізованій країні саму.

– Ненавиджу своє життя, – уголос промовила Джой, даючи думкам виплеснутися й повиснути, наче купчасті хмари, у повітрі перед собою.

– Мем? – У дверях стояла Бей Лінь. – До вас джентльмен.

– До моєї матері?

– Ні, мем. Він питає вас. – Жінка багатозначно всміхнулася.

– Краще проведи його в дім.

Насупившись, Джой пригладила волосся і встала. Товариство – останнє, чого вона зараз бажала.

Двері відчинились, і увійшов чоловік, якого вона ніколи раніше не бачила, вбраний у білу сорочку з коротким рукавом і кремові штани. Він мав охайно підстрижене рудувате волосся, довгасте аристократичне обличчя і блідо-блакитні очі. А ще він був високий і зайве сутулився, нібито за звичкою, коли входив до кімнати. «Моряк, – відсторонено подумала вона. – Ті завжди сутуляться в проймі».

– Міс Леонард.

Він тримав перед собою солом’яного капелюха, стискаючи його обома руками.

Джой дивилася на нього порожніми очима. Вона не могла збагнути, звідки він знає її ім’я.

– Едвард Беллентайн. Пробачте, якщо здамся нав’язливим. Я лише хотів… лише подумав спитатися, як ви.

Джой придивилася до його обличчя і раптом спалахнула, із жахом упізнавши його. Коли вона востаннє бачила це обличчя, воно двоїлося. Її рука несвідомо злетіла до рота.

– Я дозволив собі спитати у вашої подруги ваші ім’я та адресу. Хотів лише переконатися, що ви безпечно дісталися додому. Я почувався дещо винним за те, що дозволив вам піти самій.

– О, ні, – сказала Джой, рішуче не зводячи очей із власних ніг. – Зі мною все було гаразд. Ви дуже добрі, – додала вона за мить, розуміючи, що була грубою.

Вони стояли кілька хвилин, доки Джой не усвідомила, що він і не збирається відкланятися. Було так незручно, що шкіру поколювало. Вона ніколи не переживала такого сорому, як минулої ночі, і зараз це відчуття поверталося, мов різкий післясмак. Чому він не може просто дати їй спокій? Залишити її наодинці з особистим приниженням. Бей Лінь нетерпляче стовбичила у дверях, але Джой її старанно ігнорувала – горіти тій у пеклі, якщо запропонує йому випити.

– Власне, – промовив незнайомець, – я подумав, чи не хотіли б ви піти прогулятися. Або зіграти в теніс. Наш командир отримав спеціальний дозвіл на користування кортами в Козвей-Бей.

– Ні, дякую.

– Може, ви були б ласкаві показати мені якісь цікаві місця? Ніколи раніше не бував у Гонконзі.

– Мені дуже шкода, але я саме збиралася йти, – мовила Джой, відчуваючи, що досі не може на нього дивитися.

Повисла довга пауза. Він явно не зводив з неї очей. Вона відчувала це.

– Гарна місцина?

– Що? – Джой відчула, як забилося серце в грудях. Чому він не йде?

– Ви сказали, що кудись ідете. Я просто подумав… то куди?

– Я їду кататися верхи.

– Кататися? – Ось тут вона підвела очі, почувши запал у його голосі. – Тут є коні?

– Не тут, – відповіла вона. – Принаймні не на острові. На Нових Територіях. Друг мого батька тримає там стайні.

– Ви не проти, якщо я поїду за вами? Удома я і сам трохи катаюся. Страшенно за цим сумую. Власне, я не бачив коней уже дев’ять місяців.

Він промовив це тужливим тоном, яким більшість військовослужбовців згадують про свої родини. Усе його обличчя, помітила Джой, немов відкрилося, доволі суворі риси пом’якшилися і підтягнулися. Вона мусила визнати: цей офіцер разюче гарний якоюсь дорослою красою.

Але він бачив, як вона ганьбилася на балконі.

– Я на машині. Можу вас відвезти. Або просто їхати за вами, якщо так буде… м-м… зручніше.

Джой знала, що мати неодмінно жахнеться, коли Бей Лінь повідомить їй, що міс Джой чкурнула на машині з незнайомцем. Але те, що на неї чекає, навряд чи буде набагато гіршим за наслідки від сидіння весь день під п’ятою Еліс, доки мати зриватиме на ній свій похмільний гнів. І було щось доволі принадне