Кшиштоф Борунь - Восьме коло пекла, Кшиштоф Борунь

— А може, це просто психічно хворий, що довгий час, принаймні кілька років, переховувався у закритих для туризму ділянках заповідника? Може, уявляється йому, що він пустельник?

— І про це я думала. Але найретельніші дослідження не підтверджують цього. Я провела кілька тестів і зондувань. Річ у тім, що…

Кама не закінчила. Відчула легкий укол у лівий зап’ясток, де носила телефонний браслет. Звичним рухом піднесла до вуха руку.

“Нуль, нуль, нуль, слухаю”, — подумки назвала вона гасло зв’язку й одразу ж почула голос чергового автомата:

— Двадцять перший прокинувся. Він збуджений. Вийшов у коридор. Чекаю на дальші вказівки.

“Передавайте інформацію, куди він ітиме”, — “мовила” Кама.

— Доведеться повертатись, — сказала Мікші. — Телефонували з інституту. Наш гість вийшов на прогулянку. До побачення.

Кама подала йому руку й пішла, пришвидшуючи крок.

Мікша наздогнав її.

— Я піду з тобою.

— Краще не треба. Хочу, щоб гість знову заснув. Йому потрібен сон.

— Снотворне давала?

— Поки що ні. А зараз, даруй, повідомили, що він підіймається на другий поверх. Автомати дістали інструкцію стежити за ним, не втручаючись у його дії.

— А ти можеш зв’язатися з ним?

— Не хочу турбувати. Зайди до мене завтра ввечері. Або зателефонуй. Якщо тебе це цікавить.

— Вранці зателефоную.

— Ні, вранці я хочу провести додаткові тести. По обіді прилітає Гарда, і ми, очевидно, розмовлятимемо до вечора.

— Одначе ти справді певна, що бородань нічого не знає про мій метеорит?

— Схоже на це. Хіба що…

— Що?

— Що всі сліди того переживання зникли. Зникли зовсім. Розумієш?

— Отже, я нічого не дізнаюсь?

— Нічого…

Він задумливо дивився на чорну гладінь води.

— Не згодна з тобою! Стан, у якому перебуває ця людина, не схожий на психоз. Характер кривої “альфа-37” анітрохи не свідчить про дементуальне зміщення пункту рівноваги.

Кама підвела голову, схилену над графіками, й відкинула рукою пасмо ясно-рудого волосся, що спадало на чоло. Психіатр Ром Балич, який сидів навпроти, з погордою стенув плечима.

— А все-таки в його поведінці наявні всі ознаки галюцинаційного комплексу. Це, безперечно, парамнезія.

— Інакше не можна й витлумачити… Але це, на мою думку, надто рідкісний випадок. Не пам’ятаю, щоб я коли-небудь чула про щось подібне. Ніяких функціональних аномалій у ретикулярній системі, Крива Петрової абсолютно правильна. Кращої годі й бажати.

Концептолог Гарда підвівся з крісла й підійшов до столу. Якийсь час розглядав плівку, аж поки знайшов те, чого шукав.

— Рефлекс Сімонса-Каліського теж нормальний, — кивнув він на плівку. — Ну, а як пройшли тестові випробування?

— У принципі задовільно. Правда, показник інтелекту трохи нижчий за середній, але це ще ні про що не свідчить. Зв’язки правильні. “Свіжа пам’ять”, можна сказати, виняткова. Я не виявила ніяких порушень.

— Кама ладна твердити, ніби цей суб’єкт — зразок психічного здоров’я, — жахнувся Балич. — Хіба можна говорити про виняткову пам’ять людини, що навіть не пам’ятає, хто вона?

Гарні Камині брови сердито вигнулись.

— Я зараз кажу про наслідки тестів, — холодно відповіла дівчина — Не бачу суперечності. “Свіжа пам’ять” справді може бути чудова, бо ж амнезія має регресивний характер.

— Отже, гадаєш ти, він утратив пам’ять внаслідок нервового зворушення, що до нього спричинилося падіння метеорита? — примирливо запитав Гарда. — Ніяких слідів механічного чи термічного ураження не виявлено…

— Я радше схильна думати про психічне зворушення.

— Отже, Кама вважає, що пацієнт — цілком нормальна людина, яка втратила пам’ять, — промовив Балич. — Парамнезію в такій формі, як у даному випадку, не можна вважати наслідком шоку. Чи може психічно нормальний чоловік вірити, що він — середньовічний чернець? Таж він не здатен критично оцінювати факти. У системі його пам’яті закріпилися стереотипи, котрі є згустком хворобливих галюцинацій, архаїчних відомостей і деформованих фрагментів дійсності. Мені здається, ці ознаки свідчать про парафренію. Окрім того, страх… Адже він безустанно чогось боїться!

— Еге ж! — підхопила Кама. — Страх може мати неврозний характер. Ром обстежив хворого лише раз, я ж спостерігаю за ним уже четвертий день. Це, безперечно, суб’єкт з психопатичними нахилами, крім того, він поводиться так, ніби його галюцинації — реальність. Інших патологічних ознак не виявлено. Я намагалась застосувати терапію у двох напрямках. Наслідків ніяких. Депресивна реакція, наче в нормальної людини. Запевняю тебе, Роме, — це не шизофренія.

— А можливо, він просто прикидається? — втрутився концептолог.

— Ні. Спочатку я теж так гадала… Але ні. Його галюцинації становлять логічне ціле. Правда, я не дуже знаюся на релігійних віруваннях, звичаях і мові XVI століття, але досі не виявлено в нього жодної реакції, яка суперечила б галюцинаціям. Нормальна людина не може так невідступно грати роль середньовічного ченця. Саме це, на мій погляд, свідчить: ми маємо справу з незвичайним феноменом. Скажу більше, — збуджено вела далі Кама, — зондування підсвідомості теж не дало нічого нового. Те саме коло понять, той самий лексичний фонд. Я перевіряла кодові асоціації… Те саме. Реакції такі, наче він справді ніколи не знав інтермови.

— Дивовижно! — вигукнув психіатр.

— Але це так. Можеш перевірити записи. Крива змінюється тільки на латину й німецьку мову XVI століття. Реакція на інтермову, італійську, англійську, французьку, польську чи російську з’являється тільки в разі аналогічного з латиною чи німецькою мовою звучання слів. Я передала стрічку лінгвоаналізаторові…

— Ну й що?

— Уяви собі, він справді вільно говорить середньовічною латиною і німецькою мовою!

— Це лише підтверджує гіпотезу, що він бездоганно знає той період.

— Він твердить, що його звуть Модестус Мюнх.

— Модестус Мюнх? — повторив Гарда й замислився.

— У нього не виявилось персонкоду, — зауважила