Світлана Володимирівна Ягупова - Стріла Всесвіту, Світлана Володимирівна Ягупова

про власний зоопарк. Продумав все до дрібниць. Мрія моя здійснилася: ви бачите не просто зоопарк, який не має собі рівних. Ви бачите зоопарк, що належить Максу Крафту. Наймодерніший та найгуманніший.

— Навіщо стільки пафосу? Я не купую його, ви — не продаєте.

— Зоопарк є, — вів своєї Макс, не звертаючи уваги на репліку, — але мрія вмерла. Вона загинула того клятого чорного дня, коли годування тварин бактеріальним білком принесло мені другу відповідь, на яку я не сподівався.

— Тварини хворіють?

— Вони здоровіші від нас з вами.

— Надмірний розмір?

— Пхе! Міг би їх вигодувати хоч до мамонта. Вчасно зупинився — розтрощать місто.

— Зміна будови?

— Це вже ближче до істини. Шкода, бракує часу. Мушу вам допомогти. Справді, спочатку годування позначилося на розмірах. Далі почали виникати зміни характеру й поведінки. Тварини, які досі живилися травою й вважалися миролюбними, зробилися хижими та підступними. Хижі ж втрачали агресивність і кровожерливість. Перебудова торкнулася всього: інстинкту материнства, способу пересування, здатності стрибати чи бігати. Міг би показати вам вайлуватого лева, жирафу з чудовим голосом. Іншим став морж, що зненавидів водойму, бегемот, який кожен день ламав дерева, намагаючись видертись на них. Злива змін, швидка та невпинна, відвернула мою увагу від головного. Спробуйте зосередитись, коли сьогодні слона годуєш капустою, а за тиждень він переходить лише на морську рибу… Одне слово, настала криза. Звичайно, міг продати деякі екземпляри. Але де гарантія, що зміни, прогресуючи далі, не відкриють мого секрету в чужих руках? І все ж наважився. Почав відбирати, переглядаючи живу колекцію. Думки про розлуку краяли серце. Радше відмовився б від себе, ніж од них, моїх справжніх друзів!

— Невже ви так ненавидите людей?

— Я боюся їх! Я їх не знаю! Вони — ворожі мені! — у нападі надмірної відвертості вигукнув господар. Судома гидливості та відрази спотворила його риси. — Роздивляючись всіх по черзі, — продовжував він, — вперше помітив — змінюються обриси та вираз облич!

Він так й мовив “облич”, не намагаючись підшукати друге слово.

— Вони почали розвиватися у зворотному напрямку. Нагадували своїх пращурів. Втім, краще раз побачити…

Він ступив під тугу зелену завісу, поманивши Катрича. У зіниці вдарило яскраве світло. Степан зажмуривсь мимоволі. Коли ж розтулив повіки, остовпів. По стінах віварію тяглися суцільні надміцні, броньовані, та все ж прозорі плити. В найближчому закапелку ніжно голубило пташенят дивовижне створіння з пазурами на крилах та зубастою пащею ящера.

— Археоптерикс? — запитав нерішуче Катрич.

— І так, і ні. Не соромтеся здатися невігласом. Ви ж не фахівець по викопній фауні. Одначе й фахівці не второпали б тут нічого. Швидше всього, помилилися б у визначенні цього монстра. Бактеріальний білок повернув розвиток тварини у зворотний бік.

— Фантастика!

— Цілковита реальність. Можете побачити невеличких птеродактилів. Такої метаморфози зазнала звичайна ящірка. Певне, її предки колись літали…

— І оце все тримається за сімома замками — тільки для себе? Це ж злочин!

Макс зів’яв.

— А хіба люди чимось допомогли мені? — Його пальці ворушилися, немов клішні рака-відлюдника.

— Показане вам — лише парадний фасад, косметичний камуфляж труднощів. Коли б здогадався, до чого дійде, знищив би все. Перебудова лише починалася. Мене ж мов би лихий поплутав. Десь через тиждень після прозріння до мене завітав представник поважного зооконцерну. Вони відловлюють тварин і гендлюють ними років уже зо двісті. Невідомо, яку частину легально, а яку контрабандою вивозять з країн третього світу. Вступив з ним в переговори. Спочатку йшлося на добре. Представник концерну придбав чимало видів. Натякнув, що розрахунки можливі й золотом. Мені гарантували таємницю купівлі. Чого кращого бажати? Перспективи відкрилися райдужні, На біду, тоді-то й здогадався: дослід можна перенести на людей. Каюся, я — вчений, але комерсант сидить у мені в кількох поколіннях. Швидко підрахував, який матиму зиск. Погано знаюся на людях, але чув: серед них багато таких, які хочуть змінити зовнішність. Жагуче бажають зникнути від кредиторів чи обійти закон. Вони вдаються до пластичних операцій. Такі операції дуже дорогі. Проте до них вдаються, хоча й знають, що в багатьох випадках пластика не рятує. Криміналісти враховують її можливості, приватні детективи — теж. Одночасно доводиться страждати. Біль, знятий на час операції, повертається згодом.

— Є ж певні ліки, — зауважив Катрич.

— Натяк на них. Наосліп намагаються пом’якшити кліматичні впливи на хронічно хворих. Що ж казати про знервованих здорових? Злива, дощ чи сніг, перепади атмосферного тиску — і “нове” обличчя ниє кожним рубцем.

— Покидьки, — пробурмотів Катрич.

— О, тепер гидуєте ви. Мій спосіб — благородніший. Ніяких рубців, без протоколів операцій, патякаючих асистентів та слабких на язик медичних сестер. Скажете, не мав права легковажити? Переносити експеримент на людей? Якщо не пошкодував тварин, то що мені люди? Перші ж спроби окрилили. Стовідсотковий успіх!

— Його належно б оцінила прокуратура…

— Яким чином? Був обережним. Клініка — в закутку зоосаду, контрагенти менше всього зацікавлені в рекламі. Відсутність сторонніх свідків.

— Коли все йде так добре, навіщо вам я?

— Вся біда в тому, що я вдруге помилився. Таємниця розкрилася найнесподіванішим чином. Вибовтав усе один з “ощасливлених”. І кому? Військовим злочинцям, людям, на руках яких кров сотень людей.

— Ви маєте на увазі фашистів?

Крафт ствердно хитнув головою:

— Вони знайшли мене. Виходу не було. Пригрозили розкрити мою таємницю перед законом. Запропонували вдесятеро більше, ніж одержував.

— А совість?

— Облиште мораль. Йшлося про існування. Проби пройшли успішно. Рідна мати не впізнала б.

У грудях Степана наростав гнів:

— Заради нікчемного золота й сатанинської пихи ви рятували людожерів, вбивць, катів! Немає на вас кари!

Крафт зіщулився, знітився. Де й поділася самовпевненість.