Юрій Дмитрович Бедзік - Великий день iнкiв, Юрій Дмитрович Бедзік

сила води прикувала його погляд.

І раптом серед урочистої тиші залунало бадьоре й безтурботне:

Капітан, капітан, усміхніться, Адже усмішка — це прапор корабля…

Олесь ніби прокинувся від забуття. Це невгамовний географ Самсонов гуляє по палубі й наспівує своїх улюблених пісень. Відчайдушно сміливий, Ілько до всіх підходить з однією міркою: хоробра ти людина чи ні? Якщо не хоробра, то в його серці не знайдеш ні найменшої прихильності.

— Чого засмутився, капітане далекого плавання? — гукнув молодий географ Олесеві, підходячи до хлопця. Побачивши, що на його голос зацікавлено висунувся з рубки капітан Пабло, Ілько, хвацько підскочивши, сів на поручні.

— Сеньйоре! — переполошився капітан. — Упадете в річку! Борони вас свята мадонна!

Самсонов повернув до капітана засмагле обличчя і, мружачись під лагідним промінням вечірнього сонця, кинув йому задерикуватий приспів:

Капітан, капітан, підтягніться, Лиш сміливим підкоряються моря!

Капітан Пабло махнув рукою. Що йому скажеш, цьому дивакуватому сеньйорові, коли він не розуміє жодного іспанського слова. Капітан Пабло в душі глибоко поважав Самсонова, хоч, власне, й до інших членів експедиції ставився з шанобливою прихильністю. Але Ілько Самсонов пробуджував у серці старого особливу симпатію. Веселий хлопець, який уміє так безтурботно виспівувати пісень і смішити всіх, — неабиякий учений. Професор Крутояр якось сказав капітанові Пабло, що Самсонов — вельми поважаний у себе на батьківщині географ. Він знає дуже багато і про їхню маленьку республіку. “Що росіян тут цікавить? — дивувався капітан. — І нащо їм було забиратись у ці глухі нетрі? Лише для того, щоб пересвідчитись ще раз, що бурхлива Касік’яре витікає з Оріноко, а горда й нескорена Кароні, вся перетята порогами й скелями, навпаки, впадає в Оріноко? Чи, може, вони прибули сюди, щоб збирати комах і замальовувати до своїх альбомів гордовиті пальми асаї?”

Пабло тугіше затягнув на шиї червону шкіперську хустину і поклав на штурвал зморшкуваті жилаві руки. Добре, коли тобі доля підкине отаких пасажирів. Ще й заплатили неабияк! Диваки! Зафрахтували судно й не дозволили пускати на нього жодного пасажира. Хазяїн капітана Пабло, звичайно, зрадів. Загнув добрячу ціну, та вони й не сперечалися. Дуже квапились. А куди пливуть — не кажуть. “До верхнього Оріноко, капітане Пабло”. Диваки, та й годі!

Тим часом між Самсоновим і Олесем точилася жвава розмова.

— А хороше отак мандрувати, — говорив замріяно Олесь. — Пригоди щоб були, небезпека. — Він раптом схопив Самсонова за лікоть. — Скажіть, Ілля Григоровичу, чому ми змінили маршрут? Ми ж збиралися летіти на Амазонку.

— Хочеш знати?

— Ще б пак! Розкажіть! Якщо це таємниця, я нікому ні слова!

Самсонов поклав хлопцеві на плече руку, зазирнув йому в очі.

— Ніякої таємниці немає, Олесику-Телесику, — сказав по хвилі. — Раніше ми були тільки науково-дослідною групою, а тепер взяли на себе ще й функції рятувальників.

— Кого ж ми будемо рятувати? — насторожився Олесь. — Чого ж ви мовчите? Боїтеся звірити таємницю? А казали, що ми справжні друзі!

— Так, ми з тобою друзі, — всміхнувся до нього Самсонов. — Я не хотів тебе даремно хвилювати, але якщо ти наполягаєш — слухай. Твій батько зустрів одного давнього знайомого… шведського вченого і мандрівника. Той розповів йому про сміливого голландця Ван-Саунгейнлера, передав газету з радіограмою, одержаною від нього. От ми порадилися й вирішили трохи змінити маршрут.

— Від якого це сміливого голландця? Від того, що про його експедицію писалось? То він живий?

— Не тільки живий, — вигукнув з юнацьким запалом географ. — Він зробив якесь надзвичайно важливе відкриття в історії інків. Якщо ми не врятуємо Ван-Саунгейнлера, це відкриття назавжди загине. І Ван-Саунгейнлер загине. І взагалі справа дуже серйозна…

Олесь зачудовано дивився на рожеві хвилі. Щось йому було неясно, щось не вкладалося в його хлопчачу свідомість. Він багато читав про сміливого голландця, в школі вони навіть малювали його маршрут, хтось приносив вирізки з іноземних журналів, дивовижні фотографії: літак з вузенькими крилами, далекі гірські масиви… Значить, то була правда, не вигадка якогось фантаста-письменника…

— Послухайте, Ілля Григоровичу, — сказав після коротких роздумів Олесь, і його обличчя з кирпатим носом стало не по-дитячому серйозне. — А чому ж той Ван-Саунгейнлер досі сам не вийшов з лісу? Послав радіограму, живий і здоровий, а врятуватися не може.

— Дивлячись від чого врятуватися, — промовив Самсонов, збентежений простим Олесевим запитанням. — Сельва має свої закони. Закони боротьби й загину, щастя і горя. Ти чув таке?

— Чув.

— Василь Іванович каже, що сміливий голландець, мабуть, переховувався в глушині тропіків, цілий рік жив десь серед індіян. Потім дав радіограму і знову зник… Та н радіограма обірвана, коротка, з неясним підтекстом.

— Ти гадаєш, що його схопили?

— Міг розладнатися передатчик.

— Звичайно, міг. — Олесь наморщив чоло. — Ніколи не думав, що побачу сміливого голландця. Ніколи!

— Я теж не думав, — мовив Самсонов, дивлячись на темну смугу лісу, що пропливала перед ними. — Не думав, що в наш час можуть траплятися пригоди з епохи Жюля Верна.

Вони постояли ще кілька хвилин. Самсонов обняв хлопця за худенькі плечі. їм було сумно й хороше. їхні серця стискалися від неясного передчуття тривоги.

— Може, ходімо під тент? — сказав Самсонов.

— Давайте постоїмо. Набридли гамаки.

— Давай постоїмо.

Олесеві очі тягнулися кудись понад лісом, до рожевих хмар.

— Значить, ми підемо через найглухіші нетрі Оріноко? — спитав він тихо.

— Так, Телесику, ми висадимося трохи на північ від Касік’яре і помандруємо сельвою. Можливо, досягнемо