Григорій Борисович Адамов - Таємниця двох океанів, Григорій Борисович Адамов

class="book">З вулиці донеслося гучне виття сирени: прийшла мед-карета. Капітана Маеду в супроводі Єрофєєва і Коваленка відправили в тюремну лікарню.

Лейтенант з помічниками, що лишилися, продовжував старанний обшук.

Розділ II
ПІДВОДНІ ЗУСТРІЧІ

Бій наближався до кінця.

Каракатиця втрачала силу. Вчепившись двома руками за тонкий виступ скелі, вона намагалася рештою вісьмома обвити слизьке гадюче тіло мурени. Звичайно сіре з зеленими смужечками і цятками забарвлення каракатиці, яке так добре приховує її на фоні вкритої водоростями скелі, тепер, у розпалі бою, від люті і страху безперервно змінювалось, і по тілу пробігали барви всіх відтінків. Кільце пружної шкіри біля початку рук розтяглося, і з нього виглядав темнобурий попугаячий дзьоб — великий, твердий, гострий, здатний пробити до мозку голову навіть крупної риби. Двоє великих круглих очей виблискували то рожевий, то голубим, то сріблястозеленим вогнем. Як завжди на полюванні за рибами, каракатиця намагалася підтягти ворога своїми хапальними руками, всіяними численними присосками, до щелепів, щоб прокусити йому череп. Але ворог цей — крупна двометрова мурена — був надто великий, спритний і дужий. Яскравожовта передня частина риби — товста і кругла — мелькала в невловимо швидких рухах, її качина паща з багатьма гострими зубами рвала тіло головоногого то з одного, то з другого боку.

Стара, досвідчена каракатиця, велетень серед подібних до неї, що з перемогою виходила досі з багатьох битв, вперше зустрілася з таким невідпорним нападом. Вона використала уже майже весь запас чорнильної рідини, якою забарвлювала навколо себе воду до чорноти. Вона уже втратила правий плавець і дві руки, зовсім відрізані гострими зубами мурени. В цей критичний момент вона спробувала застосувати свій давній, випробуваний спосіб у боротьбі з довгомордими рибами. Змахнувши, як бичами, одночасно всіма шістьма вільними руками, чотирма короткими вона обвила тіло мурени, а дві хапальні спробувала обмотати навколо її пащі. Але одна рука потрапила в пащу мурени і вмить безсило звисла, звиваючись, мов черв'як. Другою рукою їй все-таки пощастило міцно стиснути страшні щелепи ворога. Мурена люто билася в цій петлі. Її довге циліндричне тіло звивалося в кільце, потім розверталося, і темний хвіст з страшною силою бив по каракатиці, шо притулилася до скелі. Потрібно було лише три таких удари, щоб оглушена каракатиця послабила петлю на пащі мурени. Ще кілька ударів — і паща відкрилася, потім зімкнулась; довга рука відокремилась від голови і, скручуючись та розкручуючись, повільно пішла на дно.

Каракатиця відчепилася від скелі і, огорнувши себе чорнильною хмарою, спробувала втекти. Це їй однак не вдалося. Мабуть, надто мало чорнильної рідини лишилося уже в неї в кишені, і хмарка через це вийшла прозорою.

Через хвилину, коли вона розтала, можна було бачити хапливе і люте бенкетування мурени.

Вдалині, в зеленуватосиніх сутінках, промайнуло темне, довге і гнучке, як батіг, тіло з гострою, мов у щуки, головою. Широка паща була повна крючкуватих зубів, на кінці щелепи стриміли два величезних, схожих на ікла зуби. Блиснуло сріблясте черево.

Мурена помітила небезпеку лише в останню мить. Ледве встигла вона підняти голову з розкритою пащею, товста кругла шия майже сховалась у широкій пащі пришельця Баракуда — страховисько антільських вод — наче блискавка, поразила мурену.

Звиваючись і сплітаючись, як дві стальні пружини, величезні риби клубком вертілися, майже торкаючись дня, підіймаючи хмари піску та мулу. В усі боки летіли підняті могутніми струминами води шоколадні голотурії, схожі на огірки з високими м'ясистими пухирцями; чорні морські їжаки, круглі, як хлібини, з розчепіреними в усі боки довгими гострими голками; жовті, зелені, яскравочервоні морські зорі; офіури з довгими, тонкими, як батоги, променями; різнобарвні, вкриті слизом губки, «величезні мокриці» — по двадцять-тридцять сантиметрів завдовжки. Розповзались задом наперед раки; поспішно, бочком, тікали краби на високих, як ходулі, ніжках, високо несучи свої товсті, могутні клешні. Риби різнокольоровим дощем розлітались подалі від цього страшного місця.

Баракуда не випускала мурену із своїх немов закам'янілих щелепів. Вона все глибше занурювала свої жахливі зуби в тіло жертви. Нарешті, з силою струснувши мурену, вона вирвала з її товстої шиї величезний шматок м'яса і вмить проковтнула його. Лишаючи за собою широку смугу крові, що розповзалася, мурена кинулася тікати. Але з невловимою швидкістю баракуда наздогнала її і люто почала рвати свою здобич.

* * *

Павлик ішов слідом за зоологом, піднімаючись крутим схилом підводної гори, йому все ввижались довгі гострі зуби баракуди, її широка паща, її нерухомі круглі очі, сповнені, здавалось, холодної люті. Він боязко оглядався навкруги.

Його м'яке волосся, звичайно гладенько причесане, з рівним боковим проділом, зараз трохи розкуйовдилось і злиплося від поту. Великі сірі очі стали круглими. Тонке, з гострим підборіддям обличчя було блідим. Тіні, які мелькали довкола, лякали його. Згущений зеленуватий сутінок ущелин, гротів, проваль у нагромадженні скель, гірлянди водоростей, що гойдалися, зарості морських лілій — звідусіль загрожувало несподіваним, страшним, нещадним. Він ледве волік ноги, його кроки підіймали з дна легкими сріблистими хмаринками білий кораловий пісок. Він наступав на голотурії, які мирно ковтали мул, на морські зорі, що повільно повзали по дну, на мармуровобілі мішкуваті асцидії, які лопалися під його важкими підошвами, на вапнякові трубочки черв'яків, які висунули догори свої червоні зябра з дивовижно тонким гіллястим узором кровоносної системи…

— Ну ось, — сказав зоолог, який ішов попереду, — кар'єра мурени закінчилась швидко. Із зубів баракуди рідко кому вдається врятуватись.

— А нам вона… нічого не могла б заподіяти, Арсене Давидовичу… коли б ми не заховалися в ущелину? — злегка заїкаючись, запитав Павлик.

Зоолог посміхнувся і, за звичкою, підняв руку, щоб погладити свою чудову асірійську бороду, вкриту рівними рядами дрібних завитків. Але рука пройшлася лише по гладеньких металевих грудях скафандра.

— Будь спокійним! — відповів він. — Проти наших скафандрів безсилі зуби не тільки баракуди, а навіть володаря підводних глибин — кашалота. І я потяг тебе в ущелину не тому, що боявся: мені просто не хотілося заважати акторам на сцені. Але навіть Скворешні я не