Олександр Павлович Бердник - Лабіринт Мінотавра, Олександр Павлович Бердник

— Я збожеволіла, — пробурмотіла дівчина. — Пробач, мій любий… Зі мною щось сталося…

— Ти просто втомилася…

— Ні, ні… Не те… Я відчула таємничий вогонь… Кохання… Це божественне полум’я… І воно мусить розтопити тіло, підняти нас у небувалі світи… І я злякалася, що цього не сталося…

— Але ж цього ні з ким не стається…

— Тим гірше… тим гірше! — скрикнула Гіпатія, відсторонюючись і тривожно дивлячись на юнака. — Невже треба горіти, щоб лише зійтися і породити маленьких крикливих істот?! Навіщо ж тоді поезія, казки і таємничі легенди? Навіщо?

— Але ж, Па, і ти була дитям?! То — сім’я божественного Ероса! Скільки радощів діти дають батькам!..

— Знаю, знаю! — безтямно бурмотіла дівчина, заперечливо хитаючи головою, і в її косах поблискували золоті стріли. — Але те роблять і звірята, і птахи, і риби… Так просто, так звично… А навіщо ж людині море вогню, від якого можна задихнутися? Навіщо, навіщо?!

Ісідор не знав, що сказати коханій. її вибух був для нього дивом і несподіванкою. Він і не підозрював, що в тендітному тілі Па прихований вулкан почуття! Ось він вибухнув у несподіваному місці, і годі зупинити або втишити той вогнистий вибух!..

— Сі…

— Кажи, моя кохана…

— Ти любиш мене для мене?

— Лише для тебе, Па… Але я… я не зможу без тебе… Невже це погано?

— Це прегарно, любий, — крізь сльози усміхнулася дівчина. — Але я щось дивне відчула… якийсь потужний поклик… І вже не зможу того забути… Мушу розгадати, конче розгадати таємницю того вогню… Інакше не жити! Чи підеш і ти зі мною?

— Піду, моя богине!

— Всюди? Завжди?

— Довіку! І тут, і в країні Аїда, і на островах блаженства… В моїх очах ніколи не згаснуть твої очі… Лиш про одне прошу… Не біжи так швидко, кохана… Дай наздогнати тебе…

З пустелі дихає палючий вітер. На кораблі поривчасто тріпоче мале вітрило, прагне до польоту. Та ще не пора! Міцні канати тримають торговельну монорему біля причалу. По містках бігають сюди й туди раби, по загорілих тілах течуть патьоки брудного поту — до трюмів пливе потік мішків з єгипетською пшеницею, золоте зерно чекають у далекій Елладі, в славетних Афінах. Наглядачі — суворі кілікійці — окриками підганяють рабів, інколи піддаючи їм охоти ударами гнучких, замашних палиць.

Гіпатія з Ісідором поміж родичів та знайомих. Найближче — батьки. Теон схвильовано пригладжує кучеряву бороду, заглядає тривожно у прозорі очі доньки. А вона — десь далеко, далеко. Вона не бачить нікого довкола. Хіба лише чорні жарини очей Ісідора. А понад тим — легендарні краї міфічної Аттіки, небувалі зустрічі, храми прадавніх богів, таємничі посвяти у божественні містерії. Серце б’ється сильно й нерівно, воно ніби хоче випурхнути з дівочих грудей і полетіти понад морем, понад кораблями, до жаданої мети.

— Боїшся, доню?

— Ні крапельки, татусю. Все мовби сон. Марення. Я не знаю, що зі мною, але мені здається, що має статися щось незвичайне…

— Добре… чи зле? — обережно запитує Теон. — Що підказує душа?

— Не знаю, не відаю… Знаю лише, що цілком нове. Може, навіть страшне… Бо й сон химерний снився нині…

— Скажи мені, — прохає батько, — то вельми важливо. Боги часто відкривають прихований плин подій у снах…

— Снилось мені, — починає оповідь Гіпатія, і до її слів уважно прислухається Ісідор, — ніби я піднімаюся на високу гору. І та гора така висока, така крута, що в житті такої я ніколи не бачила. Схили її прямовисні, слизькі, на них нема ні стежок, ні доріг. Лише де-не-де жовтіють кості людей. Я знаю, що то герої, які прагнули до вершини, але не змогли подолати крутизни. Лячно мені — проте я йду, дряпаюся по тих скелях…

— Сама? — обережно запитує Ісідор, з надією зазираючи в її личко.

— Сама, — сумно відповідає дівчина, щиро дивлячись в кохані очі.

— Неправдивий сон. Мара, — бурмоче Ісідор, і гнівна зморшка прорізує його чоло.

— Зажди. Вислухай далі. Вже не знаю, яким чудом, але минула я багато черепів та кісток. Важко було, дуже важко. Вбрання моє потрухло, зітерлися на скелях сандалії, тіло стало худим і змученим… Та пам’ятаю, що я вибралася дуже високо. Вже бачила великий океан вдалині, вже з неба сяяли якісь дивні зорі — не такі, як ми звикли бачити. Вже вгорі біліла приваблива вершина, до якої я прагнула, а довкола багряніли квіти… дивного кольору… Інколи здавалося, що то були краплі крові… Я рушила далі… І тут налетіла зграя чорних птахів, ми їх бачили, татусю, в горах… Ти їх називав трупоїдами… Вони накинулися на мене, почали клювати. Я відбивалася, кидала на них каміння… З-за скелі з’явився чоловік…

— Хто він? — у відчаї запитав Ісідор. — Хто він був?

— Ти, — зітхнула Гіпатія і чомусь тужливо усміхнулася. — Ти кинувся до мене і почав відганяти птахів. Ти кликав мене до прірви і казав, що там є місточок, по якому ми втечемо від трупоїдів. Я не бачила місточка… а, окрім того, мені конче треба було дістатися вершини — вона владно закликала мене, то було понад усі принади життя. Птахи розділили нас… І я відчула сильний удар по голові… Я відчула, що вмираю…

— Що ти мовиш? — болісно запитав Теон.

— Так це ж сон, татусю, — заспокоїла його донька. — Слухай далі. Я бачила, як впало моє тіло… я була ніби збоку… А птахи накинулися і почали терзати плоть, і глитали її, і радісно кричали. А я сміялася, бо вони мене не бачили, не знали того, що в мене виросли блакитні крила і я можу летіти, а не повзати по схилах гори…

— А я… де був я? — благав Ісідор.

— Ти впав у прірву, — тихо мовила дівчина. — Щось затуманилося в