Юрій Оліферович Збанацький - Морська чайка

— Давай — хто далі.

Оглянувшись, я побачив хлопця. Теж, мабуть, шестикласник, тільки дуже товстий. На зріст вій був такий же, як і я, але втричі ширший від мене. Кругловидий, кирпатий і рудий-рудий, немов осмалений. І вії руді, і чубчик — рудий, і на щоках цяточки — теж руді.

Я нічого йому не відповів. Кинув у море камінця. Він клокнув у воді, здійняв срібну бризку.

— А я далі, — сказав товстун.

Підплигнувши на одній нозі, він розмахнувся з усієї сили і шпурпув камінця. Камінець справді впав значно далі від мого. Це мені не дуже сподобалось, і я, вибравши круглого камінця, теж підплигнув на одній позі, розмахнувся з усієї сили і пошпурив його в море. Хай тепер докине цей хвалько.

Так ми кидалися камінням, може, з півгодини. То товстун мене перемагав, то я товстуна. Не знаю, до якого часу б ми змагались, коли б раптом згори хтось не крикнув:

— Асику!

На кручі стояла жінка.

— То моя мама, — повідомив товстун.

Та хай би він і не сказав цього, я відгадав би й сам, що то його мама. Вона була така ж руда й товста.

— Що ти там робиш, Асику? Ти кидаєш каміння, Асику? З твоїм здоров'ям кидати каміння? А їсти хто буде?

— Я не хочу їсти, — мов недорізаний, зарепетував хлопець.

Я вже поїв усе, що ти давала.

Ліниво перевалюючись, жінка почала спускатися з кручі на берег. В руках вона тримала щось загорнуте в папір.

— Коли воно було, те «поїв»? Я тебе до моря привезла не для того, щоб ти тут голодував. Ти скоро й ніг не потягпеш.

— Потягну, — в розпачі зойкнув Асик. — Я он навіть каміння кидаю далі від нього.

— Я тебе покидаю. Тобі, Асенько, не можна робити різких рухів. Ти повинен слухати маму.

— Не буду! — сердито округлив очі Асик. Він пустився берегом навтікача.

— Не буду їсти! — репетував він. Мати подалася за ним навздогінці.

— Асенько! Не будь дурником. Не сердься на маму. На маму не можна сердитись. Мама тобі добра бажає. Ось поїж бутерброда з маслом. Іди поїж — не примушуй маму бігати за тобою. В мами теж печінка…

Зупинившись віддалік, Асик почав переговори:

— А велик з мотором купиш?

— Все куплю. І велосипед, і мотоцикл. І з мотором, і без мотора — тільки поїж.

— А не обдуриш?

— Ну, коли ж тебе мама обдурювала, Асенько?

— Ну, гляди ж. Але з'їм тільки половину.

— Половину, половину, Асепько.

Вони вмостилися на морській гальці, заговорили стиха. Щоб не заважати їм, я рушив у другий бік понад берегом. І відразу ж зустрівся ще з одним хлопчиною. Він був зовсім не схожий на Асика. Високий, засмаглий, як негреня, чорноокий, в солом'яному брилику, з вудкою в одній руці і в'язкою бичків, що тяглися по камінню, в другій. Він весело дивився в бік Асика та його матері і посміхався.

— То твій друг? — запитав зневажливо.

— Чому це мій? — обурився я.

— А я бачив, як ви камінці кидали.

Я промовчав. Кидали, то й кидали. Подумаєш — хіба коли з ким кинув камінця, то вже він тобі й друг?

А рибалка, мабуть, не думав так швидко йти звідси.

— А ти теж дикун?

— Чому це дикун? — знітився я.

Мене починав уже цікавити цей хлопчисько. Не так вій сам.

як його вудка. Добре було б познайомитись з таким та порибалити разом.

— То ти звідтіля? — кивнув він головою на кручу, де розташувався будинок відпочинку.

— І зовсім ні,— відповідаю, а самому вже стає смішно — от і не вгадає, звідкіля я.

— То звідкіля ж ти? — округлює очі рибалка.

— А звідтіля, — відповідаю загадково.

Незнайомець зовсім спантеличився, дивиться на мене, як баран на нові ворота, а я чмихаю вдоволено — спробуй вгадай, хто я і що я?

Асик з мамою, мабуть, знову не помирився. Він чогось захникав, а мама закричала:

— Дулю тобі, а не велосипеда! Хіба ж так їдять? Масло як золото, на самому привозі купляла, а йому солоне. Сам ти солоний, противний хлопчисько.

Мати вчепилась у синову руку, потягла хлопця за собою.

— Ходім до хати. Я тебе сьогодні не пущу зовсім до моря, коли ти такий неслухняний.

Асик упирався, як залиганий бичок, але йшов слідом. А що ти зробиш? Я вже цих мам знаю — коли візьме тебе за руку та потягне, то мусиш іти. Пішов і Асик. Берегом, берегом, потім на кручу, а далі в селище. Не допомогло ні хникання, ні просьби…

— А цей Аскольд із мамою — дикуни, — сказав незнайомець.

— А чому Аскольд? — здивувався я.

— Бо так його чомусь назвали. Ну все одно, що мене Коська… Тебе як звуть?

— Ну, Данько.

— А Данько — це Богдан?

— Та який там Богдан! Данило, а не Богдан.

— А мене теж, думаєш, Коська? Я Костянтин, або краще Кость, а мене Коською… Ну, хай буде, — яка мені різниця? А цього Алика Аскольдом зовуть. Кажуть, могила така є в Києві.

— А чому вони «дикуни»?

Коська