Маріанна Маліна - Фіолетові діти

читай, — наполягала вона, нервово погойдуючи ногою, прикрашеною вишуканою туфелькою з тоненьким металевим каблуком-шпилькою. Погляд у неї був твердий та гострий на кшталт її підборів, і я скорилася.

Перша стаття містила фантастичну сповідь матері малолітньої дитини, яка буцімто була винуватицею Скнилівської трагедії, бо, мовляв, це її дитя простягнуло руцю до літака і сказало: «Дай!», — маючи його за іграшку, і літак САМЕ ТОМУ втратив керування. На доказ — фотографія матері й дитини. «Дуже» переконливо! Маячня якась… Друга стаття істерично лякала приходом п’ятої раси, про яку давно попереджали пані Блаватська, Нострадамус і Ко і яка (ця раса) вже почала приховану війну зі світом і таке інше, і нам, представникам старої раси, вже нічого не світить, вірніше, світить, і в найближчий час, — цілковитий гаплик. Третє одкровення на цю ж тему майже ласкаво розповідало про дивних дітей «індиго», які то тут, то там з’являються у світі й жахають батьків своїми паранормальними здібностями — фотографія янголоподібного дитинчати з примальованими ріжками.

— Ну?! — Альона уважно дивилася на мене.

— Що? — я спантеличено глипнула на неї.

— Ти зрозуміла? — у неї було таке обличчя, буцімто вона роздивлялася учня, що по тупості не знає навіть англійської абетки, коли його питають про неправильні дієслова.

— Що зрозуміла? — я знизала плечима. — Що я повинна з ЦЬОГО зрозуміти?!

— Мої учні — це нова раса, яка хоче нас знищити!

— Ага, з Марсу прилетіли! — не витримала я.

— Ти мені не віриш.

— До чого тут ти? Те, що ти мені принесла — це ж жовта преса! Як можна взагалі таке читати? Там у них ціла редакція сидить і вигадує всілякі дурниці, щоб людям не було нудно жити.

— Ти мені не віриш… — приречено повторила Альона.

— Ну, чому не вірю, — мені стало шкода її, тож я почала виправдовуватись. — Ти про дітей індиго?

— Я про нову расу, яка вже сидить у моєму класі! — наполягала вона.

— Не думаю, що це нова раса в твоєму класі. Ось у мене книжка є…— я взяла з полиці тоненьку брошуру, — Лі Керолл, Джен Тоубер, «Діти індиго»…

— Це американці написали? Читала! Що вони петрають — ці американці?! Уті-путі… Які гарненькі дітки, невизнані генії,— Альона презирливо скривилася. — Вони небезпечні, і вони вже тут!!!

— Альоно, заспокойся. До чого тут твій клас?

— Можеш мені не вірити, але я це відчуваю! І ти мене не переконаєш, що це не так!

— Ти вважаєш, що в твоєму класі діти індиго? Та вони ж звичайні діти… Я ж бачила.

— Та що ти бачила! Ти нічого не хочеш бачити! — фиркнула Альона, потім задумливо подивилася мені у вічі й процідила: — Ні-і… вони не звичайні… І це не діти-індиго з американських казочок! Це фіолетові діти! Бо їм усе фі-о-ле-то-во! У них немає душі. Вони безжалісні потвори! І вони мене знищать. Вони всіх нас знищать!

— Альоно, ти що таке верзеш? У тебе невроз. Візьми лікарняний і відпочинь…

— Це в тебе невроз! А я ще сповна розуму! — в серцях кинула вона мені, підхопилася і вибігла з кабінету, грюкнувши дверима.

Наступного дня Альона не прийшла.

Не прийшла і на другий день потому.

5

Альона не з’являлася цілий тиждень не тільки в мене, а й узагалі у школі. Її мобільник не відповідав. І я вирішила розпитати завуча Ірину Іванівну, куди ж вона поділася. Гюрза на моє запитання скривила губи:

— Ваша Олена Геннадіївна — дуже безвідповідальна особа, — словом «ваша» Гюрза натякала, що я, можливо, така ж безвідповідальна, як Альона. — Вона звільнилася. Дивно, що ви цього не знаєте… Поклала на стіл заяву. За власним бажанням. І навіть не прийшла відпрацьовувати два тижні. Вона поставила мене в дуже незручне становище. Дуже! Я маю тепер терміново шукати викладачку англійської. І це на початку учбового року! Яка безвідповідальність! Який егоїзм!

Гюрза ще довго розповідала, нервово посіпуючи носом із бородавкою, про ненадійність нинішньої молоді, яка дбає виключно про себе, і бла-бла-бла на ту ж тему, і так хвилин десять. Але я її вже майже не слухала.

Я чомусь злякалася.

За той психологічний стан, у якому була Альона.

І не даремно.

Бо назавтра школу облетіла страшна звістка. Олена Геннадіївна, Оленочка Геннадіївна, така молода, і така красива, наклала на себе руки. Наковталася якихось пігулок. У це майже неможливо було повірити. Чому вона це зробила?!

Я знала чому. Ну, майже знала. Але нічим не допомогла. Тому що не могла собі уявити, що все так скінчиться. Але я обов’язково все з’ясую.

6

— Дєвочкі, те, що сталося, — це такий жах, — по-старечому затрусила головою Партизанка, відкриваючи великий шкіряний портфель, чия юність минула, мабуть, іще при Хрущові, і витягнула з його бездонної пащі купу шкільних зошитів і пляшечку з корвалолом. — Я просто не можу повірити! У нас у школі такого ще не було. А я тут працюю вже ого-го скільки! Ми всі так любили Олену Геннадіївну! І учні її теж любили. Може, в неї була якась особиста трагедія?

Агрипина Григорівна обвела поглядом кімнату, чекаючи підтримки своїм словам у двох учительок, у яких теж було «вікно» між уроками. Ті слухняно закивали.

Вона похапцем, звичним рухом, накапала собі крапель до склянки і перехилила одним духом. Запах ліків наповнив учительську. Потім вона закрутила пляшечку, витягнула дзеркальце і повернулася до мене:

— Ви питали про одинадцятий бе? — знову уточнила, наводячи свої морквяні губи новою порцією помади. —