Борис Опанасович Комар - Векша

відмова від викладання ідей “на тарілочці” — цінна риса творчого обдаровання художника.

Борис Комар не забігає наперед, не повчає з піднятим догори пальцем, не медитує в кабінетному затишку. Ведучи оповідь від першої особи, він пліч-о-пліч зі своїм героєм верстає життя.

Неймовірно, але всього чотири роки відділяють київського бешкетника, кустаря-заробітчанина перших місяців окупації від загартованого бійця проти фашизму, ветерана бухенвальдського підпілля, котрий зустрів перемогу зі зброєю в руках. І ніде на цій путі не відчувається в повісті психологічного збою, “перескоку”, спрощення.

Відображення стрімкого розвитку характеру, пришвидшеного формуванням особистості в екстремальних умовах — безперечний творчий успіх Бориса Комара. Письменник уже не раз засвідчував своє вміння плідно опановувати нові для себе прозові жанри: так було з давньою історичною тематикою, зі сферою художньої фантастики. Документальний у своїй основі образ Євгена Ніколашина подовжив собою великий ряд увічнених в літературі відомих і безіменних синів народу, котрих час і совість зобов’язали залишити країну дитинства і ступити на жорсткі терни зрілості. Хоч, по правді кажучи, були вони ще дітьми…

Про них, як про головного адресата своїх творчих трудів, Борис Комар не забуває ніколи. Коло питань, які цікавлять письменника, надзвичайно широке. Досить часто зустрічаємося в його книгах і з картинами природознавчого характеру, співзвучними світлій і прозорій прозі В.В.Біанкі.

Широко використовує Борис Комар і фольклорні мотиви. Немає сумніву, що українська дитяча проза тільки б виграла, якби сміливіше і винахідливіше користувалася народною казкою, легендою, рішучіше вводила юного читача в ясний і захоплюючий світ народного жарту, фантазії і насамперед глибокої мудрості, доброти, поданих у багатій і доступній художній формі.

Віддаючи належне тематичному й жанровому багатству прози письменника, її актуальній проблематиці, слід сказати ще й про послідовність, простоту побудови сюжетів, їх динамічну цілеспрямованість. Заради цільності викладу та ідейної концентрованості письменник іноді вдається до спрощення (наприклад, блискавична кар’єра Векші на царській службі в Константинополі і втеча з Візантії додому або політ Віктора Соколюка в епіцентрі урагану до острова-вулкана). Однак, що дуже важливо, це завжди спрощення характеру ситуаційного, а не ідейного, це свідоме використання поетики умовності задля доведення важливої морально-філософської тези.

Взагалі Борис Комар уникає багатозначних, надто складних ситуацій і натяків, прагнучи в кожному разі створити картину ясну і виразну. Неабияку роль у цьому відіграє гарна, дохідлива і соковита мова письменника, що може потішити слух і досвідченого знавця. Смакам юного читача якнайбільше відповідає і природність, простота діалогів, які ведуться героями Бориса Комара.

Проза Бориса Комара є дитячою і тому, що він пропонує читачеві не художній експеримент, а в доступній формі викладає відстояні, перевірені істини, підтверджені практикою суспільного буття. Мова в його творах іде про те, в чому ми твердо переконані і що хочемо зробити моральним надбанням наших дітей.

Це — надзавдання письменника. В такому аспекті об’єктом творчих зусиль прозаїка є дитяча психологія, в якій відбиті психологія майбутнього покоління, особливі і змінні щаблі зростання, естетичне багатство світу, його етичний імператив. У такому поєднанні постає письменник-учитель і письменник-дослідник. Ці грані, як гадаємо, і визначають специфіку дитячої літератури та її об’єктивну художню цінність.

Читач жде від улюбленого автора нових книжок. І письменник йде назустріч тим, хто завтра на повний голос заявить своє громадянство. Відчуття Вітчизни, що входить у душу, дружба і кохання, що зароджуються, знада життя, що пізнається в забаві і труді, — все це та багато іншого визначає ідейно-естетичні глибини прози Бориса Комара, яка відтворює складний дитячий світ у зав’язі, що вічно дивиться в майбутнє.

Володимир Моренець

ВЕКША
Історична повість



ГІСТЬ

До невеличкого селища, яке ховалося неподалеку від Тетерева в густому березовому гаю, підвеслувало на човні-довбанці двоє.

Один був пишнобородий, поважний, у довгому теплому каботі[1], високій соболиній шапці, гостроносих чоботях. Таку бороду і таке вбрання, як у нього, носили тільки київські гості[2].

Другий — ще молодий. Опецькуватий, щокатий, з приплюснутим веснянкуватим носом і сережкою в одному вусі. Його бідний одяг свідчив, що він або наймит, або ж холоп.

Перекинувши через голову широкий пас, на якому висіла чимала шкіряна торбина, бородатий квапливо рушив протоптаною від води стежкою до селища, а опецькуватий залишився на березі біля човна. Коли гість сховався за прибережним пагорбом, молодик дістав з пазухи черствий кусень хліба, розлігся на траві і заходився його уминати.

Порівнявшись із крайнім обійстям, бородатий зупинився, повагався якусь мить, — заходити чи не заходити. Невеликий дворик обнесений гіллям та ломаччям, у дворику горбилась притінена березняком злиденна хижка, мружила до сходу своє маленьке, у дві долоні, віконце, та низенька очеретяна клунчина. Видно було — господар бідак з бідаків. Навряд тут щось роздобудеш.

Одначе гість не поминув обійстя.

“Якщо нічого не роздобуду, то хоч розпитаю, у кого можна роздобути”, — подумав.

Поправив на плечі пас і звернув зі стежки.

У дворі біля клунчини тесав дубову колоду русочубий, у довгій полотняній сорочці й простих латаних ногавицях здоровецький молодик. Величезні тріски так і віялись з-під сокири.

Бородатий трохи постояв, помилувався теслею, хотів його погукати, але саме в цей час у хижі розчинилися двері і на порозі з’явився в старенькому потертому кожусі, кудлатій шапці, зашкарублих ходаках похилий господар. Він уклонився гостеві й запросив до оселі.

Гість пригнувся і, ніби в нору, посунув у напівтемне